Жінки в українській армії. Видимі і невидимі виклики для захисниць
У 1955 в США через протест проти цілком побутової незручності, яку завдавав Розі Паркс закон про сегрегацію в міському транспорті, посилився рух за громадянські права, що зрештою змусив Верховний суд відмінити цей закон, а згодом і усю сегрегацію. Спрощено — темношкіра швачка Роза була втомлена і не поступилася місцем у автобусі білим співгромадянам, за що її засудили і оштрафували. На її підтримку пастор Мартин Лютер Кінг влаштував автобусний бойкот у Монтгомері, що тривав більше року і вилився у загальнонаціональний рух, який зрештою привів Кінга до стін Капітолію із визначною промовою “В мене є мрія”.
Побутові незручності не ведуть до змін самі по собі, людина довго може терпіти, але коли настає час, незручності можуть стати показовою останньою краплею або яскравим сигналом про перезрілу потребу у змінах, каталізатором більш широких процесів.
Жінки у чоловічій формі
Жінки служили в українській армії впродовж 32 років і одягалися у чоловічу форму одягу — мабуть, це було прийнятно для суспільства. Лише із викликами російсько-української війни приплив нових захисникiв та захисниць із сучасними поглядами до лав армії змінив ставлення суспільства до очевидних здавалося б речей: що всі люди рівні, що жінки можуть і мають бути включені в усі сфери життя, як і чоловіки. І таки суспільство ж власне, руками громадського сектору (Невидимий батальйон, Жіночий ветеранський рух, Arm Women Now, Землячки та FRMT) розробило, створило, проадвокувало і надало армії жіночу форму.
“Станом на зараз, ми вже одягнули близько 5 000 військовослужбовиць, які несуть службу на передовій у зручну, функціональну, якісну жіночу уніформу”, — каже Ірина Никорак з “Arm Women Now”. Тепер залишилося за гроші ж суспільства, які воно у вигляді податків сплачує державі, цю форму придбати, і, сподіваємося, що все буде прозорро. Та в контексті великих зрушень, це вже і не так важливо, як сам факт злому парадигми — те саме, що зробила Роза Паркс.
Темношкіра швачка не була першою, хто не підкорився правилам і порушив закон про сегрегацію, і до неї за громадянські права вже боролися впродовж десятиліть, але її позиція та власний приклад у потрібний час зробили можливим раніше неможливе.
“3 серпня Міноборони затвердило зразок-еталон жіночого літнього польового костюма. Відтепер жіноча літня форма офіційно поставлена на забезпечення”, — йдеться у дописі екс-заступниці міністра оборони Ганни Маляр у ФБ. Отак колективна Роза Паркс українського гром. суспільства спричинила суспільний резонанс, сподіваємося, що нам не доведеться чекати на свого Кінга та двохстатисячні мітинги, проте, мабуть, на нього очікують політичні керівники оборонного сектору.
Ганна Гриценко, “Невидимий батальойн”: “Ми вісім років ходили і трусили з них форму, і то не така проблема, яку важко вирішити — будь-яка випускниця ПТУ може накреслить лекала, будь-яка швейна фабрика відшиває, це не ракетні розробки”.
32 роки жінки служать в українській армії, 8 років “Невидимий батальйон” адвокує цю тему, 9 місяців, як Олена Зеленська в інтервʼю CNN в присутності Президента заявила світові, що в українських військовослужбовиць немає на службі навіть жіночої білизни, щонайменше 5000 комплектів жіночої форми вже відшитої та переданої волонтерами без участі держави — отакий шлях було подолано задля усунення лише одного підпункту в довжелезному списку з рекомендацій, що їх смиренно продукує і адвокує НБ для ЗСУ та МОУ.
Гендерно зумовлене насильство в армії
Якщо раніше питання із сексуальним домаганням в ЗСУ було проблематично вирішувати через базові протиріччя світоглядного характеру — усе ж таки армія історично є ієрархічна насильницька організація, то тепер про кривдників у формі захисників стало практично неможливо говорити так, аби це не було сприйнято як “Перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України”. Причин не вирішувати питання багато, причин вирішувати — майже одна.
Так, Кримінальний Кодекс України в статті 154 визнає злочином «примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв’язок природним або неприродним способом особою, від якої жінка чи чоловік матеріально або службово залежні»,. Громадські організації, надаючи юридичну підтримку військовослужбовцям, визначають наявність таких випадків. Проте, будь-яке рішення в державі має бути обгрунтовано й підкріплено. Масштабність проблеми залишається складною для оцінки. Офіційної статистики майже немає, інформація про ГЗН в армії приховується, назагал виходять поодинокі випадки.
Дослідники ГЗН традиційно вважають, що звертається по допомогу лише 10% від загального числа постраждалих. Скажімо, в 2021 році до Нацполіції надійшло близько 326 тисяч заяв і повідомлень, і в той час ПРООН нараховував близько 2 млн осіб що постраждали від домашнього насильства. Уявити, що така суспільна тенденція чомусь оминає силові структури, дуже важко.
Опитані в ході дослідження НБ5.0 експертки підтвердили, що випадки ГЗН у військовій сфері висвітлюються мало. Після повномасштабного вторгнення питання сексуальних домагань у військовій сфері не згадується в медіа. Причини наступні: повідомлення про випадки не потрапляють до медіа, жінки не хочуть говорити, бо бояться за себе, карʼєру чи, що окремо важливо, за репутацію ЗСУ. Такі причини унеможливлюють вирішення проблеми, і не дають нам перспективи у її вирішенні.
Ганна Гриценко: “Проблема сексуального домагання — там взагалі все погано. На самому передку я не думаю, що є в когось сили домагатися, а от чим далі в тил, тим “товще партизани”. Рапортують, що проблеми немає, мовляв, на гарячу лінію ніхто не звертається. А гаряча лінія, як вона зараз працює, вона ж не анонімна. Якщо до жінки домагався командир, то вона не буде дзвонити ні на яку гарячу лінію. Та якщо звернутися до нашого досвіду — лише зі мною спілкувалося кільканадцять свідків.
“Армія – це ієрархія, згідно зі статутом, військовослужбовець у першу чергу має звернутися до вищого командира, а якщо його права порушує той командир – то до ще вищого командира… Але, на жаль, це так не працює. Навіть звернення на гарячу лінію призводить до того, що скарга дуже часто приходить до того командира, який власне порушує права. І людина, яка звертається, наражається на ще більшу агресію. Навіть при анонімності ситуація може бути впізнавана” — Ольга Решетилова, голова правління Медійної ініціативи за права людини, форум “Армія, побудована на довірі”, 2021.
Про випадки гендерно зумовленого насильства в армії прийнято не повідомляти, декілька публічних виключень скоріше підтверджують це припущення — перша публічна заява про харасмент у Збройних силах України, кейс лейтенантки Валерії Сікал у 2019 — справу до цього часу ще розслідують. В момент скоєння злочинів військовослужбовиця зверталася на гарячу лінію ЗСУ, але там не реагували на скарги через ніби то брак конкретних доказів. Жінка покинула службу і переїхала жити за кордон. Другий відомий випадок — підполковниця Ольга Деркач, в інтервʼю Громадському вона згадує, як побачила новини про випадок Валерії Сікал: «Я тоді подумала: яка відважна дівчина! Але одразу зрозуміла, що її затопчуть».
Ганна Гриценко: “В Чернігові в військоматі полковник домагався до підлеглих, зокрема до підполковниці (Ольга Деркач — ред.). Виходить, навіть, якщо ти зробила карʼєру і доросла до рівня підполковника — це все одно не убезпечує тебе від домагань. Вона злягла потім в лікарню з інсультом, чи чимось таким (з гострим порушенням мозкового кровообігу— ред.). Поки лежала — в неї був час подумати про життя. Військовослужбовиця вирішила, що до пенсії небагато залишилося і вона нічого не втратить, якщо буде публічно говорити — вийшла у пресу, знайшла адвокатів. А цей полковник на неї позвався за неповагу до його честі й гідності, при тому, що він мацав не лише її, купу жінок іще. Та лише вона не побоялася говорити. Що там робиться на місцях — дуже важко зрозуміти”.
Вирішувати проблему ГЗН в армії можна лише за участі громадянського суспільства, але для цього, йому потрібна інформація, відкриті дані. То ж необхідний голос запиту зсередини, адвокаційні дії зовні, і певний ситуаційний каталізатор, який, здається, ми вже маємо у вигляді рекордного збільшення кількості жінок в армії, та небаченого підвищення довіри до захисників та захисниць. Зараз війна, а саме тому проблема “на часі”!
Співпраця з ГШ та гендерні радники
На загальнонаціональному рівні задля просування гендерної адженди було запроваджено інститут гендерних радників. Та, якщо в цивільному секторі ці радники були час від часу помітні (як от д.с.н. Олена Стрельник, що була призначена радницею голови Полтавської ОДА з гендерних питань у 2020 році, і звільнилася разом зі зміною голови ОДА у 2021), то в силовому блоці ми мало знаємо про їхнє існування. А ті дані, що в нас є подекуди конфліктують між собою.
Радниця головнокомандувача Збройних сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова: Я — не єдина радниця. Сьогодні наша мережа гендерних радників і радниць налічує понад 400 таких людей. Вони призначені, фактично, по всіх підрозділах ЗСУ. Це мережа, яка зараз набуває своєї спроможності. Вони мають реагувати на скарги з гендерної дискримінації. Лінк
Головна спеціалістка відділу з гендерних питань та зв’язків з релігійними організаціями Департаменту гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України Любов Гуменюк: на сьогодні у війську вже є 81 радник. — З них на громадських засадах — 74 особи. І введено 7 штатних посад у командувачів родів та видів Збройних Сил України. Лінк
Ми попросили пані Катерину Приймак з Жіночого ветеранського руху також прокоментувати заяву радниці з гендерних питань: “В січні 2023 року радниця з ґендерних питань командувача Сухопутних військ Оксана Григор’єва розповіла, що “До 24 лютого в українській армії кількість жінок складала 16–17 %… Наразі це 8 %. Водночас у порівнянні з іншими країнам ми можемо набирати у військо до 20 % жінок, тож ми маємо Ґендерну рівність у війську”. Лінк
— Радниця з гендерних питань стверджує, що ми вже маємо гендерну рівність у війську, аргументуючи це певним кількісним показником. Скажіть, чи дійсно можна вважати, що нерівність таким чином подолано, чи достатні ці показники, аби погодитися із радницею, і чи не існує інших показників за якими цю рівність можна вимірювати?
Катерина Приймак: “Не погоджуюся з гендерною радницею адже кількісний показник жінок в армії був достатньо чисельним від часів незалежності, але, наприклад бойові посади були відкриті лише у 2018 році. Тому, звичайно, ми маємо оцінювати по багатьом показникам, в тому числі, наприклад, спектр послуг, які можуть знадобитися жінкам в секторі безпеки і оборони під час служби та після служби. Ці послуги мають відповідати їхнім потребам, бути чутливими до їх статі. Чого дотепер не скажеш ні про медичні послуги, ні про матеріальне забезпечення — тільки от зараз польова форма для жінок існує. Проте, що досі немає гігієнічних засобів на забезпеченні, і це означає що жінки недостатньою мірою інтегровані в службу. В принципі, як мені здається, саме гендерні радники мають визначати показники рівності і розуміти, що вони мають бути не лише кількісними.
Крім цього в армії зараз відсутній механізм захисту прав жінок, наприклад, від сексуальних домагань, від насильства, такі речі як нестатутні стосунки потребують уточнень для того щоб захистити жінок — вони недостатньою мірою вписані в статути. Я вже мовчу про те, що механізми захисту прав жінок в таких випадках суперечать один одному, що не дає можливість отримати справедливість. Жодної справи, яка доведена до кінця — це може свідчити про абсолютне не досягнення гендерної рівності в армії.
І так само маємо відтестувати механізми кар’єрного зростання — набагато менше жінок які представлені на посадах вищого рангу, набагато менше жінок отримують освіту профільну. Можливо, для досягнення гендерної рівності необхідно квотувати місця на навчальних курсах тому що їх навіть не 8 % жінок”.
Ганна Гриценко: “З гендерними радниками історія в тому, що вони є. Їх багато, але це позаштатні посади, тобто людину окрім основних обовʼязків навантажують розрулювати гендерні питання. І взагалі не відомо, які в них компетенції, знання з гендеру, невідомо, що вони і кому порадять, можливо вони усі супер-патріархальні люди, перевірити це неможливо”.
На думку соціологині Тамари Марценюк, позитивні зміни відбуваються поступово, і тривають вже багато років: ”В Україні, особливо з часів Помаранчевої революції почав більш активно формуватися інституційний механізм забезпечення рівних можливостей жінок і чоловіків, за президентства Ющенка. З 2005 року є Закон про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків та жінок. В рамках виконання цього закону та інших законодавчих актів фактично розбудовувався в тому числі в секторі безпеки і оборони цей інституційний механізм. Наприклад, більше 15 років тому міністерства сектору безпеки і оборони (Міноборони та МВС) мали гендерних радниць. У свій час, наприклад, Катерина Левченко, яка зараз є Урядовою уповноваженою, фактично, мала стосунок і вийшла з сектору безпеки і оборони, з МВС. Наталія Дубчак, зараз вже у відставці, фактично, була найвідомішою жінкою в секторі безпеки і оборони.”
«До війни ми не встигли інституціоналізувати Ґендерну політику в ЗСУ, не встигли призначити людей на посади підрозділу ґендерної інтеграції в Апараті Головнокомандувача ЗСУ. За цим слідувало б ухвалення Інструкції із запобігання сексуальним домаганням та ґендерній дискримінації в ЗСУ, яка до 24 лютого пройшла погодження зі всіма командуваннями. Виконавцем цієї інструкції став би цей підрозділ, який мав три посади стаціонарної «гарячої лінії» та мав надавати підтримку постраждалим та перевіряв би такі випадки». (Експертка 10) — з дослідження НБ 5.0. Рекомендації, що їх розробив громадській сектор для ЗСУ та МОУ були публічно презентовані у 2021 році, але запропоновані механізми протидії та запобіганню ГЗН не були ні затверджені та імплементовані.
Ганна Гриценко: “Ми дивилися на досвід інших країн, і бачили практику, яка існує при повідомленні про гендерно зумовлене насильство. В першому випадку можеш просто звернутися по допомогу до лікаря, психолога, юриста — повністю анонімно, отримати допомогу на службі, не відкриваючи провадження. І другий варіант — коли жінка вирішує давати хід справі, повноцінно свідчити, то повідомлення деанонімізується, запускається офіційна процедура. Я не дуже розумію як його імплементувати в ситуації, коли усі усіх знають, але якось в США це працює. Це дійсно має бути запроваджено зовнішніми фахівцями, які не залежать від системи. Зараз жінка, яка зазнає таких історій просто іде і звільняється, армія втрачає фахівця, в підготовку якої вкладалася роками”.
У 2021 році спостерігався певний прогрес у боротьбі з сексуальними домаганнями в військовій сфері. Під керівництвом радниці головнокомандувача ЗСУ з питань гендеру, ГО “Юридична сотня”, “Інституту ґендерних програм” і “Жіночий ветеранський рух” був розроблений алгоритм виявлення випадків сексуальних домагань, послідовність реагування, проведення розслідувань та службової перевірки. Цей алгоритм включав створення інституційних механізмів для належної реакції та надання допомоги. На той момент існувала лише формальна “гаряча лінія” як єдиний спеціалізований механізм реагування, який не мав встановленого механізму обробки та зберігання отриманих даних, реагування на випадки ГЗН та наявних кваліфікованих спеціалістів для роботи зі зверненнями від постраждалих.
НБ уклав із Генштабом меморандум про співпрацю в сфері подолання та протидії ГЗН, але співробітник, що співпрацював із НБ від ГШ звільнився, і процес очікувано зупинився.
Ганна Гриценко: “І тепер, мабуть, треба наступні вісім років нагадувати, аби запровадити цей механізм”.
Інтеграція жінок у ЗСУ з урахуванням гендерно-чутливого підходу є критично важливою. План відновлення України повинен бути ґендерно-чутливим і враховувати потреби всієї ветеранської спільноти. Політики управління людськими ресурсами у секторі безпеки і оборони мають бути оновлені з метою підтримки різноманітності та уникнення дискримінації, не тільки за ознакою гендеру. Важливо підвищити видимість жінок у вітчизняному та міжнародному публічному дискурсі, зокрема на рівні експертів та прийняття рішень.
Авторка – Ксенія Букшина, спів-засновниця та директорка ГО “Інститут конструктивної журналістики і нових медіа”
