Жінки в українській армії. Що ми знаємо про рівність?
У глобальному дискурсі про реформу оборонного сектору існує консенсус щодо мети цього процесу — зробити армію прозорою та відкритою до громадянського суспільства. За умов транспарентності силового блоку питання від суспільства матимуть реальний зворотній звʼязок, і так чи інакше впливатимуть на покращення роботи і життя захисників. Логічно, людяно, сучасно, орієнтовано на результат.
І я б із більшим ентузіазмом поговорила б про міф, заснований на державі національної безпеки, або про роль держави у глобальній системі насильства взагалі, і про механізми здійснення цього насильства. Але в нашій патріархальній парадигмі суспільного дискурсу обговорення таких питань було б абстрактним, мабуть, ще не час.
Тут і зараз Україна переживає конкретну екзистенційну кризу — війну за існування. І поки що ми, журналісти, дослідники і громадські активісти, маємо опікуватися оперативними проблемами, як от наприклад, станом десятків тисяч жінок в сучасній українській армії, про яких не відомо майже нічого, крім приблизної кількості.
Українська армія до 2014 року перетравлювала в собі радянський спадок, активно скорочувався і розграбовувався впродовж десятиліть масштабний радянський реманент. На час проголошення Україною незалежності загальна чисельність військ становила близько 980 тисяч осіб — більш ніж 800 тисяч було скорочено за перші 23 роки незалежності. Скорочення особового складу, розпил озброєння, економічні кризи і російські паспорти в міністрів оборони вели Україну до фактичного знищення ЗСУ.
Тренд на скорочення боєвого складу торкнувся і жінок – в першому “позаблоковому” 2010 році в ЗСУ ще служили 58,9 тисяч жінок, а вже в першому воєнному 2014 році — 41,1 тисяч. В ретроспективі сьогоднішня кількість жінок-військовослужбовиць — регенерація на рівень тридцятирічної давнини в гендерному контексті.
Війна із росією змінила суспільне ставлення до армії, яка здобула і увагу, і повагу суспільства, і нову кров, і власне міфотворення із пантеоном героїв. Тепер армія — головний работодавець, головна надія і головним чином — життя українців. На початку десятих років рівень довіри до армії коливався на рівні 30-35%, сьогодні повідомляють про 96%.
Як і в буденному житті, в армійському ставлення людей один до одного, стосунки між людьми, проблеми що виникають між ними виходять з соціокультурних та економічних чинників. Тобто, як самі говорять представники ЗСУ, армія — це зріз та модель суспільства в мініатюрі. Про цей зріз сьогодні поговоримо.
Скільки жінок в секторі оборони України сьогодні
Головна спеціалістка відділу з гендерних питань та зв’язків з релігійними організаціями Департаменту гуманітарного забезпечення Міністерства оборони України Любов Гуменюк розповідала, що в ЗСУ спостерігається “стійка тенденція щодо збільшення чисельності військовослужбовців-жінок”. З 2014 року кількість жінок в армії зросла у 2,5 раза. “Так, у 2014 році загальна чисельність жінок становила 49926, із них військовослужбовців — 16557 осіб. А станом на 1 березня 2023 року ми вже маємо 60538 жінок у ЗСУ. З них військовослужбовців — 42898 осіб”, – зазначила Любов Гуменюк.
Через збільшення кількості оборонців України загалом зросла й частка жінок у абсолютних показниках, але у відносних — зменшилася. До 24 лютого жінок в армії було на рівні 17%, після повномасштабного вторгнення стало — 8%.
І ще приблизно така ж кількість жінок в силових структурах не охоплені цією статистикою. Наприклад, близько 8 тисяч жінок служать у лавах Прикордонної служби, близько 11 тисяч (дані за 2019 рік) жінок — в складі підрозділів Державної служби з надзвичайних ситуацій. Серед співробітників Національної поліції — 27% жінок, що в натуральному вимірі складає близько 36 тисяч жінок, третина співробітників СБУ (близько 10 тисяч) — жінки. А новостворена на базі Нацгвардії в межах МВС Гвардія наступу вже має налічувати щонайменше 7 тисяч жінок.
Тож, сукупно маємо говорити про близько 130 тисяч жінок, які проходять “на рівні” із чоловіками службу в силових відомствах. Умови служби різняться, але обʼєднані однією категорією, що чинить найвагоміший вплив на карʼєрний розвиток, і на стан здоровʼя, і, зрештою, на відчуття щастя окремо кожної жінки. Ця категорія – гендер.
Гендер — категорія соціальна, вона обумовлена переконаннями, а скоріше упередженнями щодо ролей чоловіків та жінок, щодо прийнятності певних норм, традицій у взаємодії статей. Ці переконання чи упередження прямо впливають на кількість та статус жінок в армії — через доступ до освіти, професійної інформації, через дискримінацію та сексизм командування, через неготовність медичної військової системи до жінок та ще багатьох побутових але не менш важливих чинників.
Проблеми жінок в армії
Досліджувати проблеми жінок в армії важко через брак відкритих даних. З нашого нещодавнього інтервʼю із гендерною дослідницею, соціологом Ганною Гриценко стає зрозуміло: жінки в армії — закрита тема. Даних відкритих для суспільства просто не вистачає для аналізу, і лише з окремих уривків розповідей постраждалих від насильства, “скляної стелі”, дискримінації можна скласти дуже поверхневе враження про ситуацію. Даних немає, а жінки в армії є, і їх багато.
Ганна Гриценко, дослідниця “Невидимого Батальйона” каже, що про сексуальне насильство в армії принципі важко говорити, часто це сприймається як дискредитація. Тому “Невидимий Батальйон” одразу вийшов в комунікацію не лише із дослідженням, у якому “все погано”, але й з онлайн-курсом, демонструючи своїм прикладом, що проблема є, але є і рішення. Курс отримав статистику в 25 тисяч переглядів та рекомендований Департаментом військової освіти МОУ для перегляду. Ганна наполягає на важливості мʼякої і позитивної комунікації із державою та стейкхолдерами, команда називає цей процес “лав бомбінгом”.
Міждисциплінарне дослідження, про яке ми говорили із Ганною Гриценко мало на меті підвести підсумки по змінах, які відбулися у просуванні ґендерної рівності в ЗСУ за останні фактично вісім років. До того дослідницька команда проєкту «Невидимий батальйон» вже провела три хвилі дослідження про права жінок у військовій сфері України (у 2015, 2019, 2021 роках) і виробила тонни контенту, що просуває гендерну тему в межах і за межами України.
Діяльність Невидимого батальйону добре помітна — ця організація, що виросла зі стін Могилянки, своїми дослідницькими та адвокаційними діями реально вплинула на розширення списку посад для військовослужбовиць в ЗСУ, змінила медійну адженду щодо жінок в армії, задала значною мірою тренд у адвокації прав жінок. Під брендом НБ обʼєднали зусилля багато діячок, визначних для української соціології, гендерних студій та боротьби за права жінок: Марія Берлінська, Тамара Марценюк, Ганна Гриценко, Катерина Приймак, Юлія Микитенко, Анна Гуцол. Навесні 2018 року ВР ухвалила зміни до законів щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях — саме через ці ініціативи тисячі жінок отримали доступ до офіційного влаштування на вищі, чи кращі посади, і, зокрема, усі три жінки-генералки сьогодні завдячують НБ своїм званням. “Жінки за останні роки змогли подолати явище «скляної стелі» та отримати статусні позиції, а також офіційно зайняти низку бойових ВОС” — йдеться у звіті дослідження НБ.
Але, поряд із тим, дослідницька команда все ще змушена оперувати даними щодо гендерної проблематики навпомацки — актуальної статистики немає.
У січні 2023 року ми надіслали в МОУ запит на статистичну інформацію про кількість і частку жінок серед осіб, які служать у ЗСУ, з деталізацією за роками російсько-української війни, військами, регіонами; призначених на посади з урахуванням ВОС; призваних (зарахованих) на строкову військову службу, у тому числі за контрактом; кількість жінок та їх частку від загальної кількості серед таких військових звань: офіцерський склад (ви- щий, старший, молодший), сержантський і старшинський склад, рядовий склад; серед загиблих і які були представлені до нагород тощо. Більшість інформації виявилася службовою, яку МОУ не може поширювати. — підсумовує у звіті дослідження Тамара Марценюк.
Готуючи цей матеріал, ми поспілкувалися із Катериною Приймак, парамедикинею, активісткою, заступницею голови «Жіночого ветеранського руху».
Катерина Приймак: Дійсно, команда НБ і наша організація, яка виникла в результаті адвокаційної кампанії, наша двіжушка, — одна з небагатьох зараз (хто досліджує гендерну тематику у війську — ред.). Ми тримаємо цю тему в фокусі, і через це до неї звертаються, з нею працюють. Можу згадати ще дослідження Ірини Бекешкіної 2019 року, Veteran Hub також обовʼязково включає в дослідження категорії жінок.
Нас хвилюють наші питання — команда Невидимого батальйону була сформована з жінок, які служать, і, власне, Берлінська, і я, і Андріана Арехта стали співзасновницями організації “Жіночий ветеранський рух”, який продовжує адвокацію — ми і є саме та цільова група, ми врешті-решт з польового життя змогли якось систематизувати потреби жінок. З початку масштабного вторгнення з’явилися організації, які цільово допомагають саме жінкам — це теж результат інформаційної роботи.
Від НБ ми перейшли до формату, коли про українських жінок у формі хочуть говорити в усьому світі. Шкода, що гендерна рівність у війську, яка проголошується в наших медіа, не відповідає дійсності, а під час активних бойових дій інституції і суспільство повертаються, певним чином, до архаїки. Ми живемо в медійній бульбашці, де говорять на весь світ про захисників та захисниць, але по факту жінок не пускають нормально працювати на фронті, не допускають до освіти, не допускають до кар’єрного зростання.
А ще є великою проблемою те, що жінки самі не впевнені в своїх лідерських якостях і уникають займати якісь посади які їм можуть пропонувати вищого порядку.
Подивіться загалом на дослідження нашого війська — їх мізерна кількість. Сама по собі армія наша не відповідає, не має цінності освіти і науки, вона з радянських часів виховувалася в такій ментальності де не було місця повазі до меритократії, не було поваги до освіти, і, тим паче, до науки.
Якщо у нас весь час формувалася суспільна думка про те, що солдати — тупі. Звідки там може взятися дослідження про повагу. Натомість ми отримуємо повністю закриту інституцію, яка не допускає досліджень, і формує інформаційний вакуум, надаючи говорящих голов на дослідження, які транслюють пропагандистські тези.
Сфера досліджень армії надзвичайно проблемна і не розвинена, але вона потребує саме зосередження на таких речах, які здатні змінювати систему в довгостроковій перспективі.
Ганна Гриценко: “Ми почали говорити про це в кінці 2015 року, влітку 2016 вже відкрили частину бойових посад, в 2018 прийняли рамковий закон закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби в Збройних Силах України та інших військових формуваннях», на початок 2022 року усі бойові посади відкрили — певні зміни в рамковому розумінні є.
Насправді, те що відкрили професії означає, що всі ці люди стали видимими на своїх посадах. Змінився зовнішній комунікаційний підхід в цілому. За моїми відчуттями в армії звикли, що жінки є — їх стало в кілька разів більше на низових посадах. А на офіцерських “скляна стеля” ускладнюється віковим цензом — щоб отримати офіцерську посаду треба мати вищу військову освіту, а щоб її мати треба вступити до 35 років — є теж моменти, іноді тягнуть час, аби затримати розвиток жінки”.
Тут і зараз Україна переживає кризу пов’язану із війною, але в той же час отримує і нову ідентичність і можливість реальних змін. Роль жінок у боротьбі і наближенні перемоги впливає не тільки на кількість залучених захисниць, а й на якість самої армії – вона стає більш людяною, відкритою та чутливою до потреб військових. Існуючі проблеми та виклики сектору з одного боку показали, наскільки армія не була готова до жінок, а з іншого – як системна робота, залучення громадського сектору та тісна кооперація стейкхолдерів наближують Україну до реальної рівності.
В наступному тексті ми поговоримо про найбільші видимі і невидимі виклики для жінок в армії – матеріально-технічне оснащення та гендерно-зумовлене насильство.
