Тамара Марценюк: “Зміни у забезпеченні гендерної рівності відбуваються, вони поступальні, сектор безпеки і оборони в цьому не відстає”
Слова “відкритість’, ‘прозорість’ та ‘людяність’ інколи стоять дуже далеко від контексту, в якому згадують український сектор безпеки і оборони.
З одного боку галузь працює із дуже реальними загрозами – війна, тероризм, злочини – і потребує відповідно ієрархії, підзвітності, оперативності, з іншої – формує схильність до використання переваг системи, використання насильства і його толерування.
В Україні ситуація обтяжена, окрім війни, що триває, сприйняттям насильства не просто як норми поведінки, а й, так би мовити, “виховної стратегії” по життю. Насильство у війну завжди зростає, жінки стають свідками й потерпілими від його найбільших проявів. Але, як би сюрреалістично це не звучало, і можливостей для змін ця війна дає немало.
Україна зробила багато важливих кроків на шляху до гендерної рівності, про них буде далі в тексті. Процесс новий не тільки для нашої держави – він триває з 1995, коли було прийнято на четвертий Всесвітній конференції Пекінську Декларацію, по світу почався рух за видимість, рівність, права і можливості жінок. Він також складний усюди. Та зміни невідворотні. Неможливо розвидіти, що немає у жінок форми, неможливо не побачити і не чути про сексуальне домагання в армії, яких би офіційних заяв не бракувало.
Єдиний шлях до змін для українців сьогодні – бути громадянами. Громадянське суспільство в Україні має вивчатися, як окремий феномен цієї війни. Активісти та активістки громадського сектору роблять дуже багато там, де відпрацьовувати мала б держава.
Невидимий Батальйон (НБ) – єдиний системний дослідницький та адвокаційний проект громадянського суспільства, який просуває гендерну рівність у війську. НБ – збірний образ жінок в армії – значної групи за кількістю, але по суті – зовсім незрозумілої через повну відсутність про неї даних.
Тамара Марценюк – одна із найвідоміших та найвизначніших дослідниць гендерної тематики, одна із авторок “Невидимого Батальйону” в цьому тексті багато говорить про розбудову інституційної спроможності щодо наближення гендерної рівності, важливість конструктиву і об’єднання сил в процесі, а також – про три найбільші успіхи “Невидимого батальйону” і проблеми, з якими стикаються жінки в армії сьогодні.
Ксенія Букшина: Тамаро, я хотіла б попросити щоб ви оцінили стан гендерної рівності в українській армії, як ви б його описали? Яка на вашу думку ситуація із жінками в армії зараз, які є небезпеки, які перемоги?
Тамара Марценюк: Ксеніє, дуже вам дякую за інтерес до тематики. Загалом мій підхід такий: проблеми є, звісно, але треба робити акцент і на успіхах — така в мене останні три роки стратегія, зокрема й комунікативна.
Насправді ж, знаєте, люди мало читають тексти — наше перше дослідження “Невидимий батальйон”, яке вийшло у 2015 році є текстом, де ми крім усіх проблем, яких було дуже багато, акцентували увагу також на успіхах. І шкода, що в Міністерстві оборони погано прочитали і почули.
В Україні, особливо з часів Помаранчевої революції, за президентства Ющенка дійсно почав більш активно формуватися інституційний механізм забезпечення рівних можливостей жінок і чоловіків. Із 2005 року є Закон про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. В рамках виконання цього закону та інших законодавчих актів фактично розбудовувався цей інституційний механізм, в тому числі і в секторі безпеки і оборони. З середини 2000-х років, тобто більше 15 років тому, міністерства сектору безпеки і оборони (Міноборони та МВС) мали гендерних радниць. У свій час, наприклад, Катерина Левченко, яка зараз є Урядовою уповноваженою, фактично вийшла з сектору безпеки і оборони, з МВС. Наталія Дубчак, яка, нажаль, зараз вже у відставці, у 2000-х роках фактично, була Зміни відбуваються, вони поступальні, і сектор безпеки і оборони щодо забезпечення гендерної політики в цьому не відставав.
Я, до речі, хочу актуалізувати свій проект “Безстрашні: вони творять фемінізм в України, серію інтервʼю із жінками, які свого часу робили цю політику. Бо, дивіться, приходять нові покоління, які думають, що все треба робити з нуля і все у нас дуже погано. Так, критичний фокус — це дуже класно, але я завжди кажу, що ми мало знаємо свою історію.
В нас двадцять років вже активно розбудовувалась політика гендерної рівності. В мене є інтерв’ю з цими жінками (серед яких Тамара Мельник, Лариса Кобилянська та інші), свого часу я багато ходила на різні події до старшого покоління, до тих жінок, які цими питаннями більше двадцяти років займалися. І мені здається, що важливо говорити саме про те, що це є поступове надбання, це є увага до питання, якій, фактично, двадцять років — існує певна тяглість розбудови цієї політики. Але, знаєте, в нас, на жаль, є і проблема інституційної памʼяті — люди, які займалися цими питаннями не завжди залишаються у сфері, хтось вже відійшов, а хтось, як от Катерина Левченко, досі працює.
Та цей шлях покроковий, його проходять й інші країни, ми — зараз, а вони це зробили раніше. Останнім часом прогрес прискорився через радикальні суспільні зміни — війна, потім повномасштабне вторгнення. І те що нами дивуються, мовляв, така велика частка жінок в ЗСУ, чи не найбільша в світі, — це результат прискорення цих суспільних процесів. Є і проблеми, і успіхи — залежить від наявності політичної волі.
Три успіхи “Невидимого батальйону” задля решти українок
Перший успіх, про який хочу згадати у відповідь на ваше питання, він стосується всього ринку праці.
Коли ми робили перший “Невидимий батальйон”, то не співпрацювали з юристами — “Юридична сотня” доєдналася до нас на другому-третьому. І це було добре, бо мені довелося самій вивчати трудове законодавство, підзаконні нормативно-правові акти. Зокрема вивчала й документацію Міністерства охорони здоров’я. Є три типи політик щодо розподілу гендерних ролей: патріархатна, егалітарна і патерналістська. В нас була патерналістська, де фактично, жінки визнавалися, як така група, яка подібно до дітей потребує захисту від держави. В той час, коли жінок експлуатували, як і дітей, ця політика на міжнародному рівні, зокрема, в Міжнародній організації праці, мала своє підґрунтя. Але варто розуміти, що змінюється ринок праці, зокрема і військовий, змінюється змістовна складність праці, і варто змінювати цю патерналістську політику.
Ми тоді побачили і що військова сфера залежить від цивільної, і цей список заборонених професій (більше 400), і що бойові військово-облікові спеціальності (ВОС) прив’язані до цього списку. Також зʼясувалося, що є граничні норми підняття вантажів для жінок. Я досі чітко не розумію на основі чого ці норми по 7 і 10 кілограмів були встановлені, це цікавий документ (йдеться про “Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками” який затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.1993 № 241. — ред.). Згідно з цією логікою, що жінка не могла бути, наприклад, військовою льотчицею, бо парашут мій важити більше 10 кілограмів — цілком доцільно, в контексті цих граничних норм, було заборонено жінкам обіймати цю ВОС. Хоча, техніка: парашути, бронежилети — змінюється.
Загалом, існують два підходи до інтеграції жінок у ринок праці та в сектор безпеки і оборони: гендерна рівність та гендерна чутливість. В нашому випадку більше акцентують на гендерній рівності, на рівних правах і можливостях, а чутливість не береться до уваги. Помилково вважається, що гендерна рівність нівелює відмінності. Так, гендерний мейнстрімінг (або інтеграція гендерної рівності в різні сфери суспільного життя) не заперечує біологічних відмінностей жінок і чоловіків, але критикує, коли гендерні відмінності пояснюються лише біологічними. Гендерно чутливий підхід враховує особливості, наприклад, той факт що жінки народжують — це біологічна відмінність, що в чоловіків більше м’язова вага, сильніше й міцніше тіло.
Нещодавно я верталася зі Львова зз конференції в “Інтерсіті” і подумала про те, що таке гендерно нечутливий дизайн поїздів — це коли в мене валізка вагою більше десяти кілограмів, яку я не можу закинути на верхнюю полицю, бо я за вагою — 50 кілограмів, і мені складно на руки підняти її, аби закинути на високу полицю. Дизайн розроблено так, що, фактично, треба просити по допомогу більших і сильніших людей, переважно, чоловіків — і діти це не зроблять, і жінки з меншою вагою. Доцільніше було б, мабуть, інакше організувати перевезення валіз в вагоні — тут або гендерно чутливий підхід враховано, або ні.
На ринку праці цей підхід важливо враховувати, але в рамках так званого розумного пристосування, коли це не заважає певним категоріям жінок, які важчі чи більші, і які можуть носити бронежилети вагою десять, чи більше кілограмів, бути залученими в цю сферу. Гендерно чутливий підхід тут стосується анатомічно чутливих до жіночого тіла бронежилетів — про що була нещодавно акція Жіночого ветеранського руху, або гігієнічних засобів, зокрема, питання туалету на фронті — чоловік у випадку, коли немає куди, ходить у пляшечку, а жінці складніше. Але в сучасних арміях — американській, ізраїльській є пристосування як це зробити жінці в окопі.
В нас щодо гендерно чутливого підходу існує нерозуміння. Я не раз читала роботи, коли інтеграція жінок в Збройні сили зводиться лише до гендерної рівності — мовляв, є універсальні солдати чи офіцери, неважливо жінка це чи чоловік. Сектор безпеки і оборони — це важливий ринок праці, тому відхід від патерналістського підходу, розширення ВОС (зараз формально вже дозволено все: жінки, де-юре, бути снайперками, аеророзвідницями, водійками БТР, штурмовичками) — це добре.Але є певний аспект, який в нас нівелюється — доступ жінок до військової освіти, на мій погляд — це стратегічна тема, яка мало береться зараз до уваги.
Отже, перший великий успіх — це відхід на ринку праці загалом, і у військовій сфері зокрема, від патерналістського підходу.
Другий успіх — це поступове подолання горизонтальної та вертикальної сегрегації в секторі безпеки і оборони, як на ринку праці. Це можна побачити в результатах нашого пʼятого дослідження (Невидимий Батальйон 5.0 — ред.). Звісно, частина даних закрита, їх важко отримати — скільки служить жінок-снайперок, наприклад. До речі, щодо снайперок — це приклад розумного пристосування та гендерно-чутливого підходу: по-перше, історично, жінки були підключені до цього виду діяльності, по-друге є особливості гендерної соціалізації. Жінки соціалізовані так, що вони можуть бути досить посидючими, перебувати, що дуже складно, в одній позиції годинами, вони менші і тому менш помітні.
Коли ми робили перше дослідження, то жінки, яких ми опитували, приймали участь анонімно, але згодом, вони вирішили все ж таки публічно відстоювати свої права — і це теж один з успіхів нашого дослідження. Вони створили певне нішеве громадянське суспільство, як от Жіночий ветеранський рух, Інститут гендерних програм. Фактично, ті, які були постраждалими від дискримінації, вирішили боротися за свої права.
Третій успіх — медійно-дискурсивний — це все ж таки менш патріархатне, більш егалітарне зображення жінок в медіа: в новинах, фільмах, мультфільмах. Книга-мандрівка Україна — серія мультфільмів, там є окремий сезон про війну, в ньому є епізод “Жіноча лють” про жінок на війні. Так само жінки присутні у серії про волонтерів. Я прихильниця радше гендерного мейнстрімінгу, поряд з іншим підходом гендерної політики – “спеціальними діями”. На рівні країн Європейського союзу ви побачите подвійний підхід: з одного боку, gender mainstreaming або гендерна пріорітезація — те що і в нас втілюється з часів Помаранчевої революції, це, наприклад, гендерні радниці та радники у різних міністерствах, і з іншого боку, спеціальні дії, коли вводять окреме законодавство, яке регулює гендерну тематику. І так само з приводу візуальних зображень — або ми знімаємо фільм окремо про жінок на війні, як ми зняли “Невидимий батальйон” — часто це перший крок аби зробити жінок видимими. Але що ми маємо тепер, наприклад, фільм “Снайпер. Білий ворон” на основі реальних подій, і там головний герой чоловік, а серед його команди є жінка. І це не сприймається як якась екзотизація, це звичайна жінка, егалітарний підхід до висвітлення жінок. Ці зміни видно — наприклад, соціальна реклама Київстар про розмінування і там серед тих, хто розміновує є жінка. Це і видимість на рівні мови, коли Президенту пишуть промови із використанням фемінітивів. Хоча й до сих пір комусь “посолка”, “членкиня”, “воїнка” сильно муляє вухо — було дуже багато дискусій на УП з цього приводу. Але, банально, візьміть історичні документи про підпілля УПА — і там були фемінітиви.
Зараз військові жінки, які борються за свої права, виборюють їх в тому числі і для чоловіків. І є чоловіки, які це підтримують, бачимо нове покоління публічних інтелектуалів, добровольців, як вони пишуть, зокрема і критично. Та дуже важливо медійно уникати цих полюсів: надмірної героїзації та стигматизації. Важливо і для політик памʼяті говорити про професіоналізм, гідність та реальні заслуги.
Проблеми жінок в українській армії
Серед проблем, про які ви запитали — це нерозуміння важливості гендерної рівності та протидії гендерному насильству, брак уваги до потреб бійчинь, це інфраструктурна невидимість жінок. Усе про що ми писали у дослідженні 2015 році — воно так і залишилося невирішеним. Літня польова форма розроблена, але бракує анатомічних бронежилетів — якщо жінка медикиня військова, то уявіть ще когось на собі тягнути із важким бронежилетом — це складно. Є певні стандарти НАТО, які, звісно, передбачають гендерну чутливість, від неї ніхто не відмовлявся. І щоби фахово і швидко інтегрувати жінок у військову освіту потрібна окрема інфраструктура для жінок: казарми, туалети, душові.
Велика проблема — це протидія сексуальним домаганням і гендерно зумовленому насильству, гейзінг, цькування.
Армія за своєю сутністю є маскулінною, передбачає насильство. Такі явища йдуть врозріз із уявленням про армію, де є дві ключові цінності — гідність та професіоналізм. Ми знаємо якою була репутація у пізньо радянській, пострадянській армії — це був інститут із поганою репутацією, де служили переважно бідніші чоловіки, з сільської місцевості, які не могли сплатити хабар, щоб не уникнути служби. Там була дідівщина, і це все було дуже далеко від гідності. Наразі щодо випадків сексуальних домагань в армії всього дві публічних судові справи — і ті не вирішені, заморожені. Громадянське суспільство відіграє дуже велику роль, як завжди, несе все на своїх плечах. Та повномасштабне вторгнення, фактично, призупинило напрацювання у розробці механізму протидії сексуальним домаганням. Була, начебто, політична воля, була робоча група. Формально ж зараз є гаряча лінія, та в Міноборони звітують, що на неї немає звернень. Зрештою ж прозорий фаховий механізм не розроблено, і переважно громадські організації Юрсотня, Ла-Страда, Юрфем замість сектору безпеки і оборони допомагають постраждалим від сексуального насильства. Медіа не дуже охоче цю тему висвітлюють, розуміючи, що це дискредитує армію зараз в ситуації повномасштабного вторгнення. Нещодавно був кейс зі спробою згвалтування інструктором жінки на навчальному полігоні, зрозуміло, що важко висвітлювати такі речі, тим більш, військова сфера завжди закрита, не дуже вважається доцільним коли цивільні намагаються вирішити щось у справах військових злочинів — але це питання, яке варто взяти до уваги.
Важливе стратегічне питання про привернення уваги до тематики інтеграції жінок у військову освіту. Щоб жінка отримувала офіцерські і вищі звання, йшла на бойові спеціальності — потрібно навчатись в військовому виші, чи можливість пройти військову кафедру в цивільному. В нашому першому дослідженні була героїнею Надія Савченко, її приклад цікавий тим, що демонструє на скільки більше жінкам необхідно докладати зусиль порівняно із чоловіками. Вона написала книгу про те, як вона роками виборювала те аби спеціальність “штурман” стала ВОС офіційно дозволеною для жінок. Якщо жінка відчуває, що вона може, то тут має бути здоровий глузд і фаховий раціональний підхід до збройних сил, як до професійної структури. Саме такий підхід, як до професійних контрактних збройних сил з рівним доступом жінок і чоловіків і має підтримку на рівні громадської думки, ви можете побачити це в нашому дослідженні. Зрозуміло, що це складно зробити в умовах повномасштабного вторгнення, але це те, до чого ми маємо прагнути навіть зараз.
Недолік в медійній сфері. До сих пір фактично бракує жінок військових експерток. Чи не єдина жінка військова експертка — це Марія Берлінська, її називають “Матірʼю аеророзвідки”, яку, до речі, зашеймили після Чернігова (йдеться про трагедію 19 серпня 2023 року, коли росіяни вдарили по центру Чернігова балістичною ракетою Іскандер загинули семеро людей, ще 156 осіб поранено — ред.). Також жінки мало представлені в миробудуванні, реінтеграції, переговорних процесах. Іде картинка, показують, наприклад, як Україна рік боролася після повномасштабного вторгнення: політична еліта, мілітарна, а жінок там щось не дуже. Звідки медіа візьмуть картинку — відомі жінки, які пробили скляну стелю, вибороли своєю роботою певну увагу, такі як Ірина Верещук, Ганна Маляр, генералки Тетяна Остащенко, Юлія Лапутіна, Людмила Шугалей — вони фактично менш допущені до прийняття рішень і переговорних процесів, менш інтегровані. Це те, про що кажуть і іноземні партнери, експерти, споглядаючи на склад переговорних груп, делегацій — видимість і присутність потребує кращого.
Згідно з опитуваннями громадської думки, які ми робили в рамках дослідження, найбільш ефективний спосіб вшанування пам’яті і привернення уваги до теми — це, звісно, фільми. Нам треба ще більше адекватних фільмів та серіалів на військову тематику. Ми бачимо, що поступово певні фільми створюються, але здебільшого це авторське кіно, документальне, нішеве, вочевидь, що нам потрібно більше масового кіно — це те що заходить більшій частині суспільства, і може бути обʼєднавчим чинником в контексті політик памʼяті, бо це важлива річ під час війни.
Ще одна важлива проблема про яку ми говоримо у другому, і в пʼятому дослідженнях — проблема ветеранок і повернення їх до мирного життя.
Війна в Україні триває десять років, ми ще до повномасштабного вторгнення вже мали пів мільйона ветеранів, і зараз, напевне, вже сто тисяч ветеранів з інвалідністю внаслідок війни. В нас є проблема з процедурами і практиками та втіленням реінтеграції ветеранів і ветеранок. Ми в ідеалі хочемо гендерного підходу — він не є гендерно чутливим, але це проблема більш глобальна. До сих пір немає розробленої чіткої сформованої загальнонаціональної політики, нечітко виписані повноваження Міністерства у справах ветеранів, не вступив в дію перехідний, так званий, період від служби до мирного життя. Багато всього роблять ветеранські організації — в нас ідеально врахований аспект “рівний рівному”.
Громадянське суспільство в Україні — це такий потужний актор, який стільки всього робить, і робить правильно, що тут претензій немає — він низку всього відпрацьовує за державу. Дійсно багато різних організацій великою мірою працюють за донорські гроші, і дуже важливо що є ці проєкти, які допомагають ветеранам і ветеранкам. Не зовсім доцільно коли замість держави виконується певна робота, варто мати більш чіткий механізм. Дуже добре, що створили Міністерство у справах ветеранів — усі зустрічі, які я мала з ними, залишили позитивні враження. Так, вони класні, ініціативні — але це людський фактор, система має працювати незалежно від того, які люди прийдуть. Навіть, якщо це будуть бюрократи, навіть, якщо в них немає ветеранів серед родичів. Але має бути чітко налагоджений механізм, цього ще бракує.
Авторка: Ксенія Букшина
