Жінки в ЗМІ під час війни. Чим загрожує невидимість? – Ксенія Букшина, Директорка Інституту конструктивної журналістики та нових медіа
До 24 лютого, за досить короткий проміжок часу, Україні вдалося багато досягти в рівноправ’ї між статями. Суспільство заговорило про проблему домашнього насильства, останнє стало криміналізоване, жінки зрозуміли, що звертатися до поліції – не «соромно», а «потрібно», і почали все більше заявляти про скоєні злочини, а держава – все більше піклуватися про постраждалих від домашнього насильства. Цьому значно сприяло впровадження ґендерних квот до локальних та національного парламентів. Громадські організації відіграли в цьому процесі суттєву роль та прискорювали процеси наближення рівності та справедливості в суспільстві.
Війна кинула виклик в першу чергу жінкам. Їм довелось евакуйовуватись, втрачати дім, близьких, піддаватися насильству – фізичному, сексуальному, психологічному та економічному, втрачати безпеку, роботу та засоби для існування. Проте навіть у таких умовах проявилося жіноче лідерство: жінки боронять країну в лавах ЗСУ, гучно просять зброю з трибун європейських парламентів, говорять правду про війну на весь світ, збирають гроші та волонтерять.
Цей перелік можна продовжувати справді довго.
Та ми майже не чуємо та не бачимо історій про це. Внаслідок мілітаризації суспільства та посилення традиційних цінностей, жінки як професіоналки та лідерки зникають зі шпальт українських медіа. Попри те, що війна в Україні для іноземців має жіноче обличчя – чому посприяли дії численних українських волонтерок, військовослужбовиць, дипломаток, амбасадорок, політикинь, підприємиць – вітчизняні ЗМІ частіше транслюють чоловіче обличчя війни, ніж жіноче. Чому те, що може здаватись багатьом «не на часі» має величезні небезпеки для майбутнього?
Жінки в ЗМІ – спробуй знайди
Жінки – це понад 50% населення України.
Якщо слідкувати за етером «Єдині новини», складеться враження, що їх не більше 15-16%. Саме такий середній відсоток коментаторів в етері марафону – жінки (наприклад, лише 179 з 1111 гостей у жовтні), свідчать дані дослідження «Детектору медіа». В друкованих та онлайн-медіа – ситуація не краща, а соціальні мережі далі кишать стереотипами, підтверджує дослідження Контент-аналіз інтернет-видань та соціальних мереж на тему «Жінки, мир, безпека» Інституту конструктивної журналістики і нових медіа.
З одного боку, може здатися, що жінок стає менше з об’єктивних причин: коментаторок щодо ведення бою чи інших моментів перебігу воєнних дій серед експертів може бути менше, ніж чоловіків-коментаторів.
Проте новини – це не тільки інформація з поля бою, це й висвітлення тем гуманітарної допомоги, публічної дипломатії. Однак в таких темах жінок зумисне роблять «невидимими», свідчить дослідження. Наприклад, у питаннях переговорів та міжнародної адвокації, повідомлення від жінок і про жінок губляться в інформаційному полі, як наслідок, суспільству немає з чого формувати думку про силу й масштаб жіночого лідерства в адвокації та дипломатії.
Згадування про жінок у контексті впливу на ухвалення рішень також непорівнювано менше, ніж чоловіків. З одного боку є «видимі» жінки, у тому числі й силових міністерств, які коментують події, військові дії. Але подивіться на статистику щоденної рубрики під час війни: 54 — коментарі, цитати, згадування чоловіків-діячів, 9 — коментарів, цитат, згадувань іноземних діячок, 5 — коментарів, цитат, згадувань українських діячок.
А як щодо розриву в 38 (!) разів у пошуку «військовослужбовець» (3593 збіги матеріалів) та «військовослужбовиця» (94 збіги)? У реальній Україні п’ята частина української армії – жінки, у медійній – 2,5%.
Де професіоналізм?
Ще одна проблема – як саме ЗМІ розповідають про жінок. У медіа дуже мало історій про жінок-лідерок. У більшості матеріалів вони фігурують як постраждалі. Звичайно, об’єктивна реальність така, що жінки й справді зараз багато в чому стали чи не найбільш постраждалими від війни. Але є й інші приклади – здатні надихати, ставати рольовими моделями для майбутніх українських лідерок. Однак навіть приклади «сильних» жінок губляться в ЗМІ.
Згадаймо приїзд до Львова Анджеліни Джолі. Давайте чесно, що ви більше пам’ятаєте з обговорень у ЗМІ: аукціон недоїденого круасана чи власне мету приїзду пані посол доброї волі ООН?
Інша крайність – героїзувати українських жінок, зокрема військовослужбовиць. ЗМІ полюбляють розповідати особисті історії, як героїні покинули дітей, чоловіка, відмовились від чогось, й при цьому «красуні-відмінниці». Забуваючи згадувати, що взагалі-то це професіоналки, які багато для цього зробили. Це дуже контрастує з тим, як медіа розповідають про чоловіків.
Основний, висвітлений у ЗМІ акцент щодо дискримінації в обороні, а точніше кроків її подолання, – форма одягу для жінок. Інших питань щодо дискримінації в армії в інфопросторі практично не порушується, а їх повно: проблеми гігієни, гендерна дискримінація, відсутність гідної медичної допомоги.
Українські переселенки, які докладають титанічних зусиль, щоб забезпечити країну необхідним для перемоги, майже не стають героїнями історій вітчизняних ЗМІ (лише 15% матеріалів). Натомість піддаються масованій стигматизації: 60% повідомлень у медіа про переселенок стосуються шеймінгу за зовнішній вигляд, небезпеки та виклики, з якими ті стикнулися.
Небезпечні наслідки
«Рахувати, як жінки представлені на шпальтах ЗМІ – не на часі», – можете все ж сказати ви. Втім нехтування цим зараз може коштувати нам надто багато у майбутньому.
Паралельно із закриванням очей на позитивні дії жінок, про реальні їхні проблеми ЗМІ також говорять мало. До 24 лютого ми як суспільство досягнули значного прогресу у зниженні рівня домашнього насилля та зменшення толерантності до нього.
У 2022 році публікацій про домашнє насильство стало вдвічі-втричі менше, ніж минулого року. І це не тому насильства стало менше, а тому, що тема стала більш табуйована. Маємо менше звернень жінок (близько 120 000 цього року проти 300 000 минулого року), з’явилися речі, про які суспільство не може говорити. Наприклад, що наші захисники б’ють своїх дружин. Але це так, війна – це радіація, яка руйнує нас всіх зсередини, й нам треба знайти шляхи, як жити із травмами, завданими нею, та навчитись про них чесно говорити.
Вже зараз психологи зауважують, що наші діти у своїх іграх фокусуються на війні й дуже поляризуються: хлопчики граються у війну, а дівчатка рятують постраждалих. Це означає, що ми знову ризикуємо повернутися до традиційних рольових моделей родини та підвищення ризиків насильства для жінок та їхніх дітей.
Якщо у ЗМІ немає прикладів, що жінки здатні на все те ж, що й чоловіки, вправні керівниці та професіоналки, то звідки нашим майбутнім лідеркам брати рольові моделі? Ми втрачаємо власні шанси на краще рівноправне майбутнє.
Що можна медіа зробити вже зараз? Не закривати очі на складні теми, не стигматизувати, переглянути та закріпити ґендерно чутливі редакційні політики й запрошувати до коментування експерток. Не тому, що квоти, вимоги тощо – а тому що саме так чесно та справедливо.
Авторська колонка підготовлена за фінансової підтримки проєкту «Підтримка жінок, миру та безпеки в Україні», який реалізується ГС «Центр економічного відновлення» (ЦЕВ) у консорціумі з ГО «Ла Страда – Україна», ВГО «Поруч» та ГО «Інститут конструктивної журналістики та нових медіа», за підтримки Посольства Великої Британії в Україні. Її зміст є виключною відповідальністю Ксенії Букшиної і не обов’язково відображає позицію Посольства Великої Британії в Україні або організацій-членкинь консорціуму проєкту.
