«Українські жінки воюють, витягують поранених та збирають сотні тисяч гривень волонтерської допомоги» – Інна Совсун, народна депутатка, партія «Голос»

Повномасштабна війна принесла нові виклики гендерній рівності та правам жінок. Вимушене переселення, втрата домівок і близьких людей, додаткове навантаження та фінансові труднощі – на жаль, реальність для багатьох українок сьогодні. Про вплив війни на жінок, головні виклики та складнощі, зміну гендерних ролей і жіночу видимість поговорили з народною депутаткою від партії «Голос» Інною Совсун.

У цьому інтерв’ю ви прочитаєте про таке:

Складнощі, що з’являються внаслідок війни у жінок:

1. Адаптація до нових умов життя.
2. Додаткове навантаження, «третя зміна». 
3. Ментальне та психологічне здоров’я.

Проблеми жінок, що можуть загострюватися через війну:

1. Нерівність в оплаті праці.
2. Фемінізація бідності. 
3. Недостатня видимість в інформаційному просторі.

Виклики для держави:

1. Домашнє та сексуальне насильство. 
2. Повернення жінок в Україну. 
3. Освіта для дітей в Україні.

— Які проблеми в жінок з’являються внаслідок війни? З чим вже стикнулися жінки в Україні та за кордоном?

— За останні сім місяців, безперечно, найважче було і є українським військовим. Якби вони не ризикували життям, не закривали собою українські міста, ми б не мали змоги розв’язувати всі інші проблеми та братися за інші задачі. Щоразу, коли думаю, чи брати якийсь ефір для США чи Австралії о другій ночі, згадую про свого партнера, який наразі у війську і якому там у рази важче. 

Українські жінки воюють, українські жінки витягають поранених як парамедикині та збирають сотні тисяч гривень волонтерської допомоги Збройним Силам. 

Та все ж маємо визнати, на фронті чоловіків — більшість. А отже, в умовах, коли чоловіки воюють, а жінки дбають про дітей, закріплюється стереотипна картинка. Ми почали від неї відходити до повномасштабної війни, а зараз вона частково повертається. Через повернення до традиційних ґендерних ролей є ризик втратити досягнення останніх 20 років. Воює багато чоловіків, але ж не всі. І решта не має очікувати на привілеї тільки тому, що належать до тієї самої статі.

Українські жінки й у порівняно мирний час залишалися вразливою групою як економічно, так і соціально. Тепер, через нову хвилю російської агресії, їхній вразливий статус лише погіршився.

У парах, у яких чоловіки воюють, саме жінки вимушені одноосібно брати на себе відповідальність за долю родини. І займатися речами, якими не займалися до цього, — шукати себе в нових професіях, влаштовувати життя в незнайомих країнах, вчити мови, намагатися подбати про майбутнє дітей. Їм важко через неможливість залишитися вдома й часом доводиться відбиватися від звинувачень: «Ви там роз’їжджаєте по європах, поки ми тут».

Але, де б ви не були фізично, військові дії не могли не вдарити по вашому психологічному стану, як і по психологічному стану всього українського суспільства. За даними звіту UN Women за квітень 2022 року, близько 50% жінок і чоловіків зазначали, що психічне здоров’я — основна сфера життя, на яку вплинула війна. І ми поки навіть не можемо оцінити, наскільки сильно.

— До чого може призвести посилення традиційних цінностей і повернення до традиційного порядку в розподіленні ролей?

— Я дуже сподіваюся, що сильного відкочування не станеться. І зі свого боку докладатиму максимум зусиль для цього. Ключову роль мають відіграти жінки-військові, відсоток яких в українському війську один із найбільших у світі. Потрібно частіше надавати їм слово на телебаченні, у соцмережах, нагадувати, що в нас є і захисники, і захисниці. Гадаю, якщо діяти системно, це буде щепленням від повернення до «традиційних» ролей. Та, звісно, стереотипи в українському суспільстві повністю не подолані.

Жінки в Україні досі заробляють на 25% менше, ніж чоловіки, можливостей робити кар’єру також менше, а в парламенті лише 20% жінок.

— Я правильно розумію, що внаслідок війни може відбутися збільшення різниці в зарплаті, фемінізація бідності, збільшення хатнього навантаження на жінок? Які ще негативні наслідки можуть бути?

— Розглянемо на прикладі освітньої сфери, як це працювало в нашому суспільстві раніше. Абсолютна більшість вчителів — жінки, але на керівних посадах переважно чоловіки. У нас майже немає жінок — ректорів університетів. Серед докторів наук лише 20% жінок, тоді як серед магістрів на 1–2% їх більше, ніж чоловіків. Тобто жінки «губляться» на цих кар’єрних сходах, не досягають вершини. Це пов’язано з нерівними умовами праці, різним ставленням, додатковим хатнім навантаженням, яке лягає на плечі жінок і краде час на розвиток кар’єри. Та з часом еволюційно ситуація змінилася б на краще.

Що ми маємо в країні тепер, після 24.02? Старі проблеми нікуди не поділися. Але тепер їх перекрили страшніші, більш нагальні виклики. Захисту та підтримки потребують жінки й дівчата, які стикнулися безпосередньо зі звірствами росіян. Пережили окупацію, сексуальне насильство, втратили близьких чи чекають їх із полону, залишилися без житла та майна. Суспільство має виробити механізми, як пом’якшити для них удар.

Дуже велика частина українського суспільства травмована: ми живемо в умовах постійних тривог, стресу та напруженості. Коли вранці прокидаєшся й маєш написати повідомлення коханому чоловіку, щоб дізнатися, чи він живий, — це ненормально. Коли під час повітряної тривоги хвилюєшся не лише за себе, а й за дитину в школі, на безпеку якої ти прямо зараз ніяк не вплинеш, — це перетворює життя навіть в умовно мирних містах на пекло.

Травмованість може негативно вплинути на ситуацію з домашнім насильством. Я донька ветерана, мій тато служив в Афгані. Тобто в дитинстві я бачила лише слабкі відголоски війни в далекій країні. У нас у сім’ї чудові стосунки, я ніколи не стикалася з аб’юзом. Та я розумію, наскільки війна є великим викликом для родини, і як сильно це її дестабілізує.

Як же всі ці давні й нові проблеми розв’язувати? Чи отримають жінки достатню представленість і важелі впливу на ситуацію? З одного боку, у країні воєнний стан, і не зрозуміло, коли будуть наступні вибори. Але вже зараз зрозуміло, що на наступних виборах партії захочуть бачити якомога більше ветеранів у списках. Адже саме Збройні Сили мають найбільше довіри й поваги в суспільстві. З іншого боку, у нас діє законодавство про ґендерні квоти, покликане захищати представленість жінок. А отже, є шанс, що це будуть не лише ветерани, а й ветеранки, а також волонтерки та інші гідні жінки.

— Результати досліджень показують — через війну в інформаційному просторі ми бачимо менше жінок-експерток. Певні теми замовчуються чи стають не такими важливими й видимими, зокрема тема домашнього насильство. Як ви бачите цю комунікацію, де є певні викривлення, про що ще важливо говорити?

— Перше — це системне питання телемарафону «Єдині новини». Зараз він повністю контрольований згори. Усі еволюційні досягнення щодо репрезентативності жінок у медіа анульовані. А централізований контроль великих ЗМІ надзвичайно насторожує. 

Вибудовуючи контроль за медіапростором, ніхто не здогадався подбати про хоча б наближене до рівного представлення чоловіків і жінок. Серед жінок, присутніх в ефірі, — виключно ті, хто обіймає високі посади та кому не можна не надати слово. Однак якщо йдеться про пул експертів, це майже завжди чоловіки. Хоча, наприклад, у питаннях міжнародних переговорів і «вибивання» зброї — жінки не менш компетентні та досвідчені.

У перші місяці нардепи-чоловіки не могли виїжджати з України, тож у закордонні поїздки відстоювати державні інтереси відправлялися жіночі делегації. Але запрошувати коментувати міжнародні перемовини їх чомусь більше не стали. 

Як виправити цей ґендерний перекос у медіа? По-перше, поки телемарафон настільки централізований, можна звернутися безпосередньо до його керівництва та попросити виправити ситуацію з невтішною представленістю жінок.

Питання не лише в кількості, а й у ролях, які відводяться жінкам. Вони можуть бути не лише постраждалими від війни, а й рольовими моделями, що демонструють, як боротися з лихом. З початку вторгнення ми весь час бачимо на телебаченні представників місцевої влади, різних відомств, що коментують ситуацію. Чому ж нам так рідко показують жінок, адже насправді їх не бракує?

— Може це тому, що вони не обіймають керівних посад або жінка не візьме на себе ініціативу, коли поруч чоловік?

— Я гадаю, важливі обидва фактори. Звісно, якщо голова ОДА — чоловік, він буде найбажанішим спікером. Але, якщо ви берете коментар депутата Херсонської обласної ради, чому б не запросити на розмову депутатку? Жінки на місцевому рівні щодня розв’язують безліч складних і відповідальних проблем. Тож давайте помічати та відзначати їхній внесок. 

— Розкажіть про свою діяльність у сфері адвокації ґендерної рівності в контексті війни. Які завдання чи проєкти додалися через війну? Якою ви бачите роль народних депутаток у цьому процесі? У чому ви та ваші колеги можете посилити процес наближення ґендерної рівності в контексті війни?

— Один мій знайомий сказав: «Таке відчуття, що 24 лютого о 4 ранку хтось узяв колоду карт, підкинув у повітря та дивився, що й куди впаде». Усе, що існувало до цього: домовленості, плани, рейтинги, виклики — втратило значення. Політичне тло змінилося кардинально. Для різних людей це по-різному спрацювало. Наприклад, я 24-го о 7 годині їхала на засідання Верховної Ради й дорогою давала інтерв’ю індійському телеканалу про те, що в нас відбувається. І це стало моїм внеском і моєю зброєю на наступні три місяці. До кінця квітня я сто відсотків часу працювала на іноземні ефіри. Нормою було мати 25 включень на день, паралельно потрібно було стежити, що відбувається в різних містах України та за кордоном, я хвилювалася за чоловіка на фронті і за дитину, що тоді перебувала в родичів на заході України. Це все дуже виснажувало.

На щастя, з іноземною аудиторією спілкувалася не лише я. У нас було три депутатки від «Голосу», які включалися в різних країнах майже цілодобово. Пам’ятаю, як ми інколи списувалися о другій ночі, мовляв, за пів години прямий ефір, а в мене немає сил, підміни мене будь ласка. Тоді критично важливо було працювати над іміджем України за кордоном.

І химерно було бачити деяких депутатів і депутаток, які поїхали на Закарпаття чи в Чернівецьку область і сиділи там перших два місяці в ступорі, нічого не роблячи.

А на початку травня почалася інша робота з прямими іноземними контактами — поїздки, делегації. Жінки більше їздять не лише через обмеження воєнного стану. За моїми спостереженнями, серед жінок-депутаток більший відсоток тих, хто володіє англійською, ніж серед чоловіків. Жінки, що пройшли в парламент, часто більш кваліфіковані, адже до них від початку були вищі вимоги.

До лютого в мене були три ключові теми: освіта, енергетика та права жінок. Жодна з них не втратила актуальності. Та зараз у робочому чаті паралельно я обговорюю, які типи танків є в Німеччині, і з ким переговорити, щоб Україна їх отримала. Якби рік тому мені хтось сказав, що буду на цьому знатися, я б не повірила. Ми зараз значно більше працюємо з міжнародним напрямом і маємо прискорено нарощувати експертизу в темі зброї. 

— Якщо говорити про роль держави в розв’язанні проблемних ґендерних питань: що робиться хорошого, чого не вистачає? 

— Зараз гостро стоїть проблема сексуального насилля з боку окупаційної російської армії. На зустрічі в Мінсоцполітики ми з колегами намагалися дізнатися, у який спосіб держава допомагає людям, що пережили насильство. З відповіді Мінсоцполітики стало зрозуміло, що цілісної, продуманої системи надання допомоги не існує. 

Так, лікарі можуть загоїти травми й поранення. Але, коли ми запитали про програми психологічної підтримки та реабілітації — стало зрозуміло, що цього немає взагалі. 

Ба більше, у Мінсоцполітики здивувалися самому запитанню, мовляв, це не їхня сфера відповідальності. Я не впевнена, що це можна виправити швидко і вже завтра в держави з’явиться стратегія допомоги. Немає фахівців, досвіду, інструментів, розуміння, як це робити. Тому партнерів слід шукати зовні. Нова керівниця Міністерства соціальної політики погодилася, що потрібно офіційно й чесно визнати, що держава не здатна займатися реабілітацією постраждалих. Але в перспективі міністерство могло б виділяти кошти громадським організаціям, які зараз надають підтримку завдяки міжнародним донорам. 

Потрібно це зафіксувати та вже зараз спробувати налагодити механізми співпраці, нехай і до етапу виділення коштів. Якщо до лікарки звертається дівчина, що пережила зґвалтування, вона має отримати чіткий алгоритм дій: куди звернутися після надання медичної допомоги для подальшої реабілітації. 

Та все ж хочу відзначити зусилля першої леді, яка принаймні порушує питання психологічної травми. 

Окреме питання, яке стосується, зокрема, і ґендерної рівності, — шкільна освіта. І до повномасштабної війни відповідальність за те, чи ходить дитина до школи, чи робить вона домашні завдання, традиційно покладали на жінок. Причина не стільки у військових діях, скільки в стереотипах, адже не всі українські чоловіки служили чи навіть зараз служать у ЗСУ. З початком нового навчального року спалахнули дискусії — залишати дитину вдома на онлайн-навчанні чи вести до школи. Єдиний правильний підхід — давати батькам право самим це вирішувати, за винятком тих регіонів, де офлайн неможливий із безпекових питань.

Навіть маючи розкіш офлайн-навчання, з дітьми після школи хтось повинен робити уроки, займатися вдома. Як це впливає на можливість ходити на роботу? Частина людей заробляє гроші віддалено, але, наприклад, касирка в «Сільпо» має бути на робочому місці. 

А коли дитина вчиться онлайн, вона потребує ще більшої уваги, ніж під час офлайн-навчання. І це теж більшою мірою падає на жінок. Державі варто замислитися про інструменти підтримки жінок, що одночасно працюють і виховують дітей.

— Ми багато сьогодні говорили про проблеми, і війна дійсно є проблемою для суспільства, та в розмовах з експертами я чую, що іноді війна дає і можливості. Чи бачите ви якесь вікно можливостей для жінок?

— На жаль, історії, які я знаю особисто, мають мало позитивного — жінки виїхали за кордон, шукають роботу, намагаються працевлаштуватися. Більшість із них змушені погоджуватися на роботу рівнем нижче: я знаю жінку, яка керувала кафе в Києві, а зараз у Франції пече багети, при цьому вона володіє французькою, має на місці друзів і знайомих.

Є і винятки, але це історії, за які ми дорого заплатимо: багатьом хорошим викладачкам вишів, які повиїжджали, запропонували посади в університетах, і я впевнена, що вони не повернуться в Україну. Принаймні допоки міністр у нас Шкарлет, а освіта – у хвості пріоритетів. 

Чи можна в цій складній ситуації знайти плюси? Жінки вчать іноземні мови, бачать, як працюють інституції в інших країнах, як влаштовані зсередини інші суспільства. Велика частина жінок, які зараз виїхали, ніколи раніше не були за кордоном, а якщо й були, то лише кілька днів на відпочинку. За такий короткий час неможливо перейняти нові корисні практики, звичні для іншої спільноти. Я сподіваюся, що жінки, які повернуться в Україну, матимуть більш якісні запити щодо частини суспільних процесів. Тобто європейська інтеграція стане для них не якоюсь абстрактною ідеєю, а набуде реального значення.

З одного боку, діти, які зараз навчаються за кордоном, вивчають іноземні мови, а з іншого — я хвилююся, що їхні батьки, особливо тих школярів, що закінчують 10–11 клас, зроблять усе можливе, аби вони там залишилися. Після того, як ти фізично зайдеш у простір школи, наприклад, у Німеччині, повертатися в приміщення українських учбових закладів вкрай важко. Те саме стосується й університетів. Я понад десять років викладаю і щороку бачу, як найкращі студенти та студентки виїжджають за кордон, а повертаються з них відсотків десять, не більше. Це велика загроза, але вона може стати й можливістю, якщо держава запропонує випускникам і випускницям вишів вагомі причини повертатися в Україну.

— Про це зараз уже хтось думає, чи такої дискусії ще не було?

— Ні, взагалі. Ба більше — зараз на рівні держави говорять, що реформи — це складно, непопулярно, а в часи війни їх зовсім не потрібно проводити.

Єдине, що гарантує повернення наших студенток і викладачок, — показати, що в Україні все буде кардинально по-іншому. Тільки тоді велика загроза стане великою можливістю. Але не слід сподіватися, що люди повернуться лише з почуття патріотизму. Не у відсталі корумповані університети з імітацією наукової діяльності та смішними зарплатами.

Я знаю також жінок, що були домогосподарками чи просто далекими від громадської і політичної діяльності, але від початку повномасштабної війни включилися у волонтерський рух, отримали знання та навички, яких раніше не мали. Сподіваюся, що в майбутньому жінки це використають, щоб зайти в нові сфери, зокрема й у політичну. 

Якщо жінки змогли організувати величезні логістичні ланцюги для гуманітарної допомоги, налаштувати тил, то зможуть і депутатками бути, принаймні у своїх місцевих радах. Маю надію, що ця можливість не буде втрачена. Війна — це історія великих страждань, але також і великих перемог.