«Незалежно від того, яку роль відіграє жінка, в умовах війни навантаження подвоюється, і найчастіше ця праця є маловідомою і низькооцінюваною», – правозахисниця Христина Кіт

Далі в інтерв’ю правозахисниці Христини Кіт ви прочитаєте про таке:

1. Проблеми впливу війни на жінок:
   • додаткове навантаження для жінок, що залишилися в Україні;
   • труднощі адаптації жінок, вимушено переміщених за кордон;
   • «невидимість» жінок через загальну маскулінізацію суспільства та посилення традиційних цінностей;
   • дискримінація, сексизм і недостатня комплектація необхідним жінок в армії;
   • виключення жінок із процесів ухвалення рішень на національному та місцевому рівнях у воєнний час;
   • недостатня кількість центрів для постраждалих від сексуального насильства, замовчування самими постраждалими таких випадків;
   • насильство та переслідування в цифровій сфері.
2. Виклики, з якими треба працювати:
   • менша представленість жінок в органах влади внаслідок героїзації виключно чоловіків в умовах війни;
   • підвищення ймовірності насильства над жінками внаслідок втрати фінансової незалежності;
   • відсутність реального розуміння масштабів домашнього й сексуального насильства;
   • табуювання та замовчування насильства українських громадян стосовно співвітчизників.
3. Рішення, що мають враховуватися для досягнення рівності:
   • посилення голосу й участі жінок у секторі безпеки та оборони;
   • надання можливостей жінкам у територіальних громад на рівні законодавства (квотування);
   • захист від насильства тих жінок, які вирішили представляти інтереси громади;
   • надання захисту та допомоги жінкам, що постраждали від домашнього насильства;
   • дослідження захисту жінок – внутрішньо переміщених осіб від насильства, зокрема домашнього, сексуального та кібер-насильства.

– Із якими труднощами й наслідками війни стикнулися українські жінки? Які проблеми в жінок в Україні є зараз і які ще з’являтимуться?

– Вочевидь жінки в умовах війни стають ще більш незахищеними.

Є жінки, які взяли на себе роль забезпечення всіма необхідними потребами як армію, так і вимушено переміщених осіб, це ті жінки, які залишилися в громадах, або ті, які є ВПО й переїхали в інші громади. Такі жінки, окрім своєї професійної діяльності, якщо вона в них залишилася, паралельно несуть навантаження волонтерської роботи і відповідно доглядової праці, яку з них ніхто не знімав в умовах війни. 

Війна, як правило, загострює патріархальні стереотипи, в умовах війни жінки отримали подвійне навантаження.

Окрім професійної роботи, доглядової праці та праці вдома, вони виконують функції забезпечення гуманітарною допомогою тих, хто цього потребує, це одна частина жінок. Є жінки, які були змушені залишити територію України, перетнути кордон і шукати тимчасового захисту чи притулку за кордоном. Найчастіше за кордон виїжджали ті, хто мають неповнолітніх дітей або родичів похилого віку, які потребують догляду. Очевидно, вони зіткнулися з викликами адаптації до нових умов життя. Це питання економічної забезпеченості, житла, професійної реалізації, мовних бар’єрів і паралельно – догляду за дітьми й людьми старшого віку, з якими вони перетнули кордон, це хвилювання та догляд за тими, хто залишився на території України.

Незалежно від того, яку роль виконує жінка, в умовах війни навантаження подвоюється і найчастіше ця праця є маловідомою, і низькооцінюваною.

Якщо ми говоримо про чоловіків, які зараз служать у ЗСУ, чи про ту більшість чоловіків, що мають доступ до ухвалення рішень, їхня роль ще більше підкреслюється – відбувається героїзація чоловіків.

Проте жінки виконують не менш важливі для держави та армії завдання. Це для нас виклик – як на майбутнє забезпечити видимість жінок. 

Водночас жінки, чоловіки та діти є потерпілими від злочинів рф, це стосується, зокрема, і сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, катування, знищення майна тощо. Ці люди потребують медичної, психологічної, соціальної та економічної допомоги, а також у подальшому правового супроводу й відшкодування завданої їм шкоди. 

– З якими проблемами жінки стикаються в армії?

– Частина жінок, які служать у ЗСУ, стикаються з випадками дискримінації, сексуальних домагань, сексизму та неналежного укомплектування їх речовим забезпеченням. 

Жінки, які пішли воювати, виконуючи свою місію, наражають себе на небезпеку, до того ж ще мають вирішувати питання, як на початку вторгнення, так і зараз, де собі взяти берці, бронежилети, одяг – ці речі абсолютно не призначені для жінок в армії.

До цього треба додати випадки дискримінації в контексті розмов про «де твоє місце».  Коли йдеться про якісь гарячі точки, ці питання в контексті ролі жінок у ЗСУ не обговорюються. 

Та якщо говорити про інших жінок-військовослужбовців із певних військових частин в умовному тилу, вони стикаються з питаннями непідвищення по службі, до нас були певні звернення з приводу неприсвоєння офіцерських звань попри те, що досвід і кваліфікація це дозволяють.

– Як, на вашу думку, відбувається виключення жінок із процесу ухвалення рішень, і на скільки жінки включені в процеси миробудування, мирних переговорів?

– Історично, традиційно, коли йшлося про війну,  основну роль захисника виконував чоловік, і рішення ухвалював чоловік. Війна пов’язана із силою та владою, яка в нас є патріархальною.

У нашому патріархальному суспільстві склався стереотип – усе, що пов’язано із силою, зброєю, – це чоловіча справа, а не жіноча. Стереотипно на жінку покладається  роль захисту сім’ї, оберігати її, забезпечувати, що є, безумовно, також важливим.

Коли ти чоловік – апріорі маєш бути в армії. Жінці лишається волонтерська, гуманітарна допомога. Стереотипи впливають. Коли формується територіальна оборона чи військово-цивільні адміністрації, у першу чергу думають про чоловіків, які мають бути військовими і забезпечити ухвалення рішень, а жінкам стає ще складніше від цього – важко пробитися до кабінетів, сісти за стіл переговорів, донести свою думку та бути почутими. 

– Досвід розвинених держав говорить про те, що жінки, які включені в процеси ухвалення рішень у питаннях війни, переговорів, більш успішніші, ніж чоловіки. Угоди за участі жінок більш довгострокові, сталі. Включення жінок – не просто питання паритету чи рівності, а дійсно питання ефективності. Як вам здається, що із цим відбувається в Україні, як працюють над цією проблемою держава та міжнародні організації? Що потрібно зробити, аби змінити ситуацію?

– Коли почалася війна, у мене особисто були хвилювання, що наші напрацювання у сфері ґендерної рівності: жінки – мир – безпека, видимість жінок, жінки за столом переговорів, включеність у процеси ухвалення рішень – це все відійде на другий план, і війна загострить питання сили, влади, насильства й патріархальних поглядів, і нам доведеться працювати із цими темами наново. 

Але згодом я почула різні думки колег, які говорили про те, що зараз в Україні ми бачимо багато жінок-військовослужбовиць, багато доброволиць, у публічній комунікації, у комунікації від держави постійно наголошується на «захисниках та захисницях» – чого в нас не було до війни.

Ми завжди намагалися підкреслити видимість жінок в армії. І зараз, в умовах війни, усі побачили, що жінки пішли воювати без елементарного забезпечення взуттям, одностроєм за розміром, бронежилетами – виявляється в Міністерстві оборони про це взагалі ніхто не думав. Я знаю, що питання піднімалися, але рух був повільним. Незважаючи на те що війна – з 2014 року, а зараз 2022-й, ми не маємо для жінок належного речового забезпечення. 

Ці проблеми показують, що участь жінок в ухваленні рішень є важливою і в Міністерстві оборони, і в Збройних Силах. 

Важливо наголосити на ролі жінок, які посідають зараз керівні посади в секторі безпеки та оборони. Так, зокрема  Ірина Верещук від початку війни опікується нагальними питаннями і ВПО, і обміну полоненими, робить роль жінки гучною і чутною. Також варто відмітити внесок екс-генеральної прокурорки Ірини Венедиктової, яка змогла чудово налагодити комунікацію з Міжнародним кримінальним судом і роботу з міжнародними прокурорами щодо збору доказів, пов’язаних із воєнними злочинами. Надзвичайно важлива робота Ольги Стефанішиної, віцепрем’єр- міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, а також Катерини Левченко – Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики, які зараз координують роботу в напряму захисту прав і надання послуг постраждалим від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, а також оновлення та впровадження Національного плану дій «Жінки, мир, безпека». Не менш важливою є робота всіх депутаток і представниць правозахисних організацій, які представляють країну на дипломатичному фронті в комунікаціях із міжнародними партнерами. 

Якби не жінки та їхній голос – про війну в Україні не так би говорили.

– Як би ви оцінили представленість жінок на місцях, в органах місцевого самоврядування?

– Коли ми говоримо про органи місцевого самоврядування, про депутатів, голів місцевих рад, то останнього разу на виборах 2020 року статистика продемонструвала 16,6% жінок серед голів місцевих рад, це менше, ніж у попередні роки. А коли йдеться про представництво жінок серед депутатів – їхня кількість зросла порівняно з попередніми періодами. 

Ми бачимо, що квоти, запроваджені у Виборчому кодексі, діють – жінки проходять до місцевих рад. Якщо ж говорити про призначувані посади, про тих, хто працює в апараті: керівники департаментів, голови адміністрацій – там в окремих регіонах переважають чоловіки. Поки що на законодавчому рівні ми на це впливу не маємо – це призначення без квотувань.

Як показали останні вибори, жінки, що балотувалися, стикнулися з домаганнями, погрозами, цькуванням в Інтернеті. Переважно, це було насильство за ознакою статі через те, що жінки претендують на якусь посаду. Водночас, подаючи заяви про такі випадки, вони не отримали належного захисту через неефективність механізмів, які в певній частині нашого законодавства відсутні. І навіть якщо будуть квоти, то жінки відмовлятимуться через погрози, насильство, переслідування, якщо не отримуватимуть належного захисту. 

Тому система має працювати таким чином: надаємо можливість на рівні законодавства, чим є, зокрема, квотування, а з іншого боку, законом захищаємо від насильства тих жінок, які ухвалили рішення йти і голосно говорити про свою позицію, і представляти інтереси громади. Має бути баланс. Інакше жінкам нема чого наражати себе на постійну небезпеку, хейт, приниження та цькування.

Наступні місцеві вибори – у 2025 році. Зараз більше жінок зайняті в гуманітарній сфері, працюють у громадах 24/7, допомагають внутрішньо переміщеним – якщо зараз не «підсвітити» їхню роль, не говорити про них, то внаслідок героїзації виключно чоловіків в умовах війни жінок не обиратимуть, за них не голосуватимуть, вони будуть ще менш видимі, як і їхні досягнення і внесок у перемогу.

– Як щодо середньо– і довгострокових перспектив, які ви бачите проблеми щодо представленості жінок?

– Очевидно, є в жінок проблема з роботою, з економічним забезпеченням, із фінансовою незалежністю. Це збільшує імовірність для цих жінок стати постраждалими від насильства. 

Для жінок, що могли б балотуватися на виборах, відсутність ресурсу теж буде перепоною. Фінансовий аспект є важливим. 

Ми в Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» працюємо з жінками, що зазнали сексуального насильства і на фронті від російських військових, і в умовно тилових регіонах, у громадах, де не йдуть активні бойові дії. 

Навіть якщо не літають ракети й не гинуть від знищення будинків люди, жінки все одно зазнають домагань, домашнього насильства, згвалтувань від мешканців громад, у яких вони живуть.

У громадах станом на сьогодні лише почали відчинятися центри надання допомоги тим, хто постраждав від сексуального насильства, але в більшості громад таких центрів немає. Ті, хто зараз потребують психологічної, медичної допомоги, фінансової підтримки, люди, які втратили житло, не мають куди звернутися, йдуть до волонтерів чи у звичайні клініки й не кажуть про те, що вони зазнали сексуального насильства, то ж отримують допомогу, яка не відповідає їхнім потребам – а це серйозна проблема. Це середньо- і довгостроковий виклик для України та всіх громадян – як забезпечити допомогу, належні компенсації за нанесену шкоду. 

Коли почалася війна, було таке відчуття, і в поліції це помічали, що мало хто звертається з приводу домашнього або сексуального насильства. Але це не означає, що випадків поменшало. Виклик тут у тому, як забезпечити захист жінок, які перебувають в умовно мирних регіонах. Жінки-ВПО, які перемістилися з родиною з власного дому та місця в чуже, не знають, куди звернутися у випадку домашнього насильства. Статус внутрішньо переміщеної особи та ще й постраждалої від домашнього насильства можуть бути перешкодами для окремих жінок звернутися за допомогою. Це виклик для громад, які приймають ВПО, – забезпечити роботу з постраждалими, сформувати середовище довіри. 

Насильство – домашнє, сексуальне, які коять українські громадяни стосовно українських громадян, радше замовчується на тлі насильств, що його чинять росіяни до українців. Це виклики, з якими треба працювати, якщо ми хочемо, аби люди почувалися в безпеці.  

– Наскільки ця проблема поширена, які ви маєте цифри з цього приводу?

– Статистика правоохоронних органів щодо сексуального насильства показує не багато відкритих кримінальних проваджень, і ще менше проваджень передано до суду. Жінки не готові звертатися із заявами з приводу сексуального насильства до правоохоронців, і навіть коли звертаються, у відповідь їм вказують на відсутність доказів. У маленьких містах жінки, що зазнали згвалтування, соромляться звертатися по допомогу через суспільний осуд, упередження. Як правило, коли йдеться про згвалтування, то воно частіше відбувається з боку партнера, колишнього партнера або знайомих, не чужих людей, і довести в цій ситуації, що секс мав місце не за згодою – вкрай важко. Які б ми цифри сьогодні не називали – вони не відповідають дійсності, бо в суспільстві ця тема замовчується. Коли про сексуальне насильство починаєш говорити, то чуєш у відповідь зазвичай щось на кшталт «вона сама спровокувала», «сама винна», «сама цього хотіла». Тож постраждалі не звертаються. 

Не менш важливе питання – насильство та переслідування в цифровій сфері. Особливо це стосується жінок-лідерок, жінок, які прагнуть зайняти певні позиції, стають більш публічними чи вже є публічними, наприклад, ті, які публічно говорять і поширюють серед світової спільноти інформацію про злочини рф.

Коли ми говоримо про насильство щодо жінок у цифровій сфері, постраждалі рідше звертаються до поліції, адже не знають як вчиняти в таких випадках, у нас немає прямої відповідальності за такі злочини. Це важливий виклик. Так ми ратифікували Стамбульську конвенцію, яка зобов’язує держави передбачати механізми притягнення до відповідальності за насильство в цифровій сфері – відповідно це треба буде врахувати. 

– Яких досліджень не вистачає у цій сфері?

– Я бачила міжнародне дослідження про вимір насильства в цифровій сфері, у нас немає такого ж національного рівня. А явище є. Домагань і переслідувань зазнають, зокрема, і неповнолітні дівчата. Це зазіхання не лише на фізичну свободу дівчат, а й на цифрову, на користування Інтернетом – дівчата мають заходити інкогніто або видаляти свої сторінки тощо. Це серйозний вплив на права жінок у цифровому контексті. Якщо б такі дослідження були в Україні, це дало б нам можливість набути аргументи для внесення змін до законодавства, зокрема в роботі поліції, якій треба вказати цю сферу для опрацювання.

Друге дослідження, яке я вважаю необхідним, – це статус безпеки жінок у громадах (і ВПО, і ні) щодо сексуального насильства. Не бачила даних чи опитувань саме про цей аспект.

Щодо воєнних злочинів дані будуть – і державні, і міжнародні організації досліджуватимуть це, як і щодо міграції, ВПО, біженців.

– Як підсилювати й укріплювати роль жінки в процесах миробудування?

– Роль жінки є важливою, її треба укріплювати. Але не вибірково – ми вже давно говоримо про певні квоти на рівні законодавства в парламенті, наглядових радах, на різних призначених посадах. На початковому етапі це так і має працювати: за допомогою освіти, просвіти, інформаційних кампаній маємо пройти важливий, але довгий і не вочевидь результативний шлях. Власне, коли є врегульовані підзаконними актами вимоги щодо того, як це має бути, і паралельно здійснюється роз’яснювальна робота та боротьба зі стереотипами, тоді в комплексі проблему можна вирішувати.

Сподіватися, що хтось буде гендерно чутливими і дуже свідомим, не треба. Особливо, коли йдеться про роботу на місцях.

Ми маємо дуже багато ВПО, серед яких більшість – жінки з дітьми. Очевидно, на місцях, в органах місцевого самоврядування повинно бути належне представлення, аби забезпечити потреби саме жінок – без цього місцеве самоврядування впоратися із завданням не зможе. Бо ці потреби необхідно вміти ідентифікувати й бачити, комунікувати з жінками, у яких є діти.