Інтерв’ю

«Жінки досі працюють на бекстейджі ухвалення рішень» – Катерина Левченко, урядова уповноважена з питань гендерної політики

Катерина Левченко, урядова уповноважена з питань гендерної політики

Повномасштабна війна в Україні стала справжнім викликом для прав і свобод жінок. Саме жінки найбільше відчувають на собі її вплив наслідки – відсутність безпеки для себе і дітей, втрата домівок, роботи і грошей, вимушене переміщення стають одночасно випробуванням для кожної окремої жінки і загрозою для гендерної рівності в цілому.

Разом із загальною маскулінізацією суспільства, посиленням ґендерних стереотипних ролей, додатковим навантаженням та відкладанням важливих питань “на потім”, є великий ризик отримати “відкат” у здобутому за попередні роки прогресі. Проте у війни є і неочевидні можливості і шанси для жінок, які варто побачити, пропрацювати і не упустити для того, щоб не робити роботу над помилками після перемоги. Про складнощі, виклики, небезпеки, неочевидні шанси для досягнення і утримання гендерної рівності, а також – про роботу свого Офісу на національному та міжнародному рівнях платформі W2U розказала Катерина Левченко, гендерна експертка, Урядова уповноважена з гендерної політики.

В цьому інтерв’ю ви прочитаєте про:

  1. Проблеми впливу війни на жінок:
    • сексуальне насильство, гендерно зумовлене насильство і торгівля людьми;
    • роз’єднання сімей;
    • економічні виклики і складнощі;
    • додаткове навантаження по догляду за дітьми і літніми родичами;
    • недопредставленість жінок у процесах миротворення;
    • недостатня візуалізація жінок, що беруть участь в прийнятті рішень.
  2. Теми, які мають обговорюватися в суспільстві:
    • служба жінок в армії;
    • ментальне здоров’я учасників бойових дій;
    • гендерні аспекти в легалізації зброї;
    • зміна структури сімей, поява великої категорії жінок-вдів, відхід від традиційних поглядів на сім’ю.
  3. Можливості
    •  розділення доглядової праці між чоловіком і дружиною;
    • більше включення чоловіків у догляд за дітьми;
    • закріплення і покращення практики реальної участі жінок у процесах ухвалення рішень;
    • готовність українців до нового і нетерпимість до несправедливості.

– Над якими проєктами в темі протидії насильства, пов’язаного з війною, Апарат урядової уповноваженої працює зараз?

– На початку травня Україну відвідала Спеціальна доповідачка Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства в конфліктах пані Праміла Паттен. Під час її візиту Віце-прем’єрміністеркою з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольгою Стефанішиною було підписано Рамкову програму співробітництва між Урядом України та ООН щодо запобігання та протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом. Ця програма торкається основних п’яти сфер, які важливі для забезпечення прав постраждалих: доступ до правосуддя та відповідальність за скоєння злочинів; надання комплексної всебічної допомоги постраждалим; посилення спроможності сектора безпеки та оборони України для того, щоб запобігати та протидіяти сексуальному насильству, пов’язаному з війною, питання протидії торгівлі людьми, пов’язаної з конфліктом, особливо з метою сексуальної експлуатації, компенсація та репарації постраждалим. Усі ці завдання включені в оновлений Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 “Жінки, мир, безпека”. Також Міжвідомчою групою з питань запобігання та протидії сексуальному насильству під час війни та надання допомоги постраждалим, яку я очолюю, разом з міжнародними і громадськими організаціями готується Імплементаційний план до Рамкової програми. Резолюція 1325 – документ, який затверджується Урядом України, а Імплементаційний план погоджується не тільки урядовою стороною, а й зі сторони ООН. Це лише один із напрямів роботи, але він є дуже важливим, і тому йому я присвячую наразі значну частину експертизи, сил та часу.

– Які основні напрями в оновленні резолюції 1325? Які процеси спричинили перегляд основних пунктів і їхнє оновлення? Що там буде нового? Чому це потрібно зараз?

– Буде розширене коло цільових груп, на яких спрямована реалізація цього документа. Перш за все, це українські громадян, які зараз перебувають під юрисдикцією інших держав, це: військовополонені, примусово депортовані на територію держави-агресора, або ті, хто евакуювався до  інших країн, перш за все європейських. Ці люди потребують уваги з боку держави. Державні органи працюють відповідно до нормативних документів, які ухвалені, тому важливо, щоб така цільова група була включена.

– Розкажіть, будь ласка, про проблеми, з якими стикаються евакуйовані, депортовані, а також українці на окупованих територіях? 

– Дуже серйозна проблема – роз’єднання сімей. Виїжджають здебільшого жінки з дітьми, чоловіки ж залишаються в Україні, багато хто з них приєднався до лав ЗСУ – для людей змінюється все: загальна ситуація, місце проживання, звичні комунікації, розподіл обов’язків у родині. З’являються проблеми, які стосуються організації життя за кордоном із більш обмеженими ресурсами ніж в Україні: деякі країни виплачують допомогу біженцям, інші – ні. Відповідно необхідність організації медичного огляду, освіти, роботи, житла – непрості завдання, вони впливають на емоційний і психологічний стан, на здоров’я людей.

Виникають питання з ґендерно зумовленим насильством і торгівлею людьми. У Нідерландах, Польщі та в Німеччині були відкриті кримінальні справи з цього приводу, де постраждалими особами є громадяни України. Наприкінці березня й у квітні було поширене використання та введення в оману українських громадян, які перебували в безпорадному стані. Пам’ятаю, що ще за травень таких випадків було біля десяти в Німеччині, декілька – у Нідерландах. 

Запобігання торгівлі людьми – серйозна проблема, з якою ми працюємо в тому числі через громадські організації за кордоном, перш за все з Міжнародною асоціацією Ла Страда.

Також наші громадяни стикаються з економічними проблемами. На жаль, були ухвалені документи, які заборонили державним службовцям працювати дистанційно з-за кордону. Рішення здебільшого стосувалося жінок, бо їх абсолютна більшість серед тих, хто виїхав з України. Це серйозно вплинуло й на самі державні установи. Були втрачені фахівці та фахівчині. Українки залишилися без роботи, що стало для них фінансовим ударом. Це питання економіки, статусу, емоційного почуття. 

Також, якщо говорити про зруйновані міста, є ті, кому просто немає куди повертатися. Багато жінок стали єдиними відповідальними за дітей, родичів похилого віку, стикнулися з економічними проблемами. Тому разом із міжнародними організаціями ми плануємо відкрити центри підтримки тих, хто постраждав від війни. За ініціативою віцепрем’єрки Ольги Стефанішиної чотири такі центри були створені та вже запрацювали в Дніпрі, Запоріжжі, Львові та Києві, плануємо відкриття при підтримці Фонду народонаселення ООН і в інших містах України. Дуже хочемо працювати і за кордоном, але тут потрібна допомога міжнародних організацій. 

Наші громадяни, які перебувають за кордоном, повинні відчувати, що держава про них піклується.

Той факт, що було налагоджено дистанційне навчання дітей за кордоном – є дуже важливим. Це допомога не лише дітям, а й їхнім батькам. Без сумніву, проблем набагато більше. Варто говорити, що після повернення, не всі можуть знайти роботу, бо ситуація в економіці кризова, збільшується безробіття. Великий тягар неоплачуваної праці перш за все по догляду лягає на плечі жінок, що призведе до фемінізації бідності. Разом з тим, ми не можемо обмірковувати ґендерні проблеми жінок, не говорячи про чоловіків. Роз’єднання сімей – дуже велика проблема і для чоловіків, які залишилася без емоційних звязків та підтримки, звичних сімейних стосунків. Це також потрібно досліджувати  та реагувати на проблеми.

Якщо ж говорити про примусово депортованих за кордон людей і військовополонених, у держави, на жаль, не дуже багато важелів впливу. Вони перебувають на теренах ворожої країни, яка робить усе, щоб зашкодити Україні та нашим громадянам. 

Однозначно, ми маємо говорити про роботу з поверненими військовополоненими, їхніми сім’ями, родичами. Дуже важлива ініціатива була зроблена Львівською обласною адміністрацією. Вони відкрили Офіс підтримки сім’ям військовослужбовців. Увага цим людям – те, що ми сьогодні можемо робити.

– Якщо говорити про роз’єднання сімей і ґендерну нерівність не тільки щодо жінок, а й чоловіків, наприклад, про заборону виїзду – до чого це все може призвести, чи є якісь середньо- та довгострокові наслідки, на яких варто наголосити?

– Законом визначено, що обов’язкова строкова служба не вважається дискримінацією або порушенням ґендерної рівності. Тут взагалі проблема більш глибока. Вона пов’язана також із ґендерними трансформаціями суспільства. Це, з одного боку, перехід на контрактну армію, якщо говорити про ту мету, яку наша держава перед собою ставила. Вже сьогодні велика кількість жінок служать у ЗСУ. 

З іншого боку, через агресивну політику Росії проти України і всього світу загалом, потребує зміни підхід до участі громадян у захисті власної держави. Я говорю про службу жінок в армії на кшталт Ізраїлю. Це тема, яка має обговорюватися в суспільстві. І до якої потрібно готуватися заздалегідь, починаючи із зміни навчальних програм в школі.

Я підтримую рівність жінок і чоловіків щодо захисту України. Разом з тим, я проти того, щоб із завтрашнього дня жінок призивати на строкову службу, як і чоловіків. До будь-якої кардинальної зміни потрібно ретельно готуватися. Вона маєбуи пропрацьована і на нормативнго-правовому рівні, і на рівні матеріально-технічного забезпечення. І на таку підготовку потрібно декілька років. Крім того така проблема має обговорюватися із суспільством.

Але саме війна росії проти України показала – важливо, щоб ми всі вміли захищати і захищатись. Я маю дуже багато друзів в Ізраїлі, у тому числі й жінок, які проходили там службу. Вони пишаються цим і вважають, що в такий спосіб укріплюються самі як громадяни і зміцнюють країну. 

Військова служба, в тому числі і строкова, почала змінюватися завдяки тому, що Україна висловила своє бажання приєднатися до НАТО, відпрацьовувати та будувати армію за її стандартами. Це не швидкий процес, але він розпочався ще до повномасштабного вторгнення росії, що також дало можливість ЗСУ бути більш підготовленими. Сьогодні цей процес прискориться. Я вважаю, що потрібно планувати це зараз, як вибудовувати ці структури. 

З мого погляду, це теж призведе до укріплення ґендерної рівності. Ми багато разів вказували на те, що наявна структура призовної підготовки, яка орієнтується на хлопців, не є сучасною. 

Медична підготовка, якій в школах та закладах вищої освіти навчають тільки дівчат, – не відображає реальні проблеми та потреби сьогодення. Виходить, що хлопці, як при нинішній структур військових формувань мають більше шансів бути пораненими, не навчаються першій медичній допомозі. Цьому навчають дівчат, яких взагалі може не бути поруч у потрібний момент. Це є прикладом ґендерних стереотипів, які на практиці продовжують заважати нормальному сучасному розвитку суспільства.

Повертаючись до проблем розділення сімей, це питання, з якими сти каються й чоловіки. У більшості родин, велика частина сімейних обов’язків лежить на плечах жінки. Тепер чоловіки мають звикати готувати, прибиратися, поратися по господарству. Це говорить про те, що ці зміни однозначно позитивно проявляться в довгостроковій перспективі. 

Але ми знаємо не тільки про роз’єднання, а й про руйнування сімей. Люди розлучаються, у них з’являються різні погляди на життя, утворюються нові пари. Такі кардинальні зсуви однозначно впливатимуть на українців.

Загиблі та поранені – серед військових та захисників – більшість із них чоловіки. Вони дуже часто не готові до прийняття психологічної та іншої допомоги – відповідно до ґендерних стереотипів їх вчили бути сильними, бо “справжній чоловік не скаржиться”. Це ускладнює надання допомоги, що погіршує їхній стан. Сьогодні складно прогнозувати, та, без сумніву, це впливатиме на чоловіче здоров’я, незадоволеність власним життям та спричинятиме агресію.

Несправедливості в суспільстві не поменшало. Ті, хто пройшов горнило війни, відносяться до цього з оголеною душею, робляться більш вразливими та ранимими. 

У такому контексті я дуже обережно ставлюся до легалізації зброї. З різних досліджень ми знаємо, як до цього ставиться населення загалом. Та дані щодо ґендерного розподілу дуже приблизні. Дослідження показують, що жінки значно меншою мірою, ніж чоловіки вітають легалізацію зброї, бо вона може бути спрямована проти них. 

На жаль, ґендерний аспект цього питання мало береться до уваги. Це проблема, на яку потрібно буде реагувати. Ми час від часу бачимо повідомлення про те, як зброя використовувалася в цивільних ситуаціях: не за призначенням, людиною, яка перебуває в стані алкогольного сп’яніння.

– Давайте обговоримо тему можливих позитивних зрушень у суспільстві попри, що можуть відбутися через війну. Я чула думку про те, що жінки, які були домогосподарками в Україні і виїхали за кордон, мали знайти роботу, годувати своїх дітей, зрозуміли, відчули більше свободи і можливостей для реалізації. Туди ж і тема жінок в армії – труднощі повинні призвести до якісної зміни готовності і пристосованості армії до жінок. Які тренди, що несуть не тільки небезпеку та загрози, а й можливості, ви б зазначили?

Будь-який конфлікт має не тільки негативні наслідки. Це завжди основа для розвитку й нового стрибка. На жаль, ціна, яку платить сьогодні Україна,  не просто велика, вона невимовно болюча. Потрібно весь час нагадувати про ту ціну, яку ми платимо за незалежність і свободу, платимо життям співгромадян. 

Чоловіки гинуть, а їхні дружини стають вдовами. Як складатиметься життя цих жінок? Більшість із них так і залишаються одинокими. Я вважаю злочинним у цій ситуації поширення в якості нормативної навіть “нормальної” моделі сім’ї такої, що складається з тата, мами та дітей. А що робити тим сім’ям, які втратили своїх членів?!

Це вже було неправильним після 2014 року, коли ми мали значну кількість вбитих, поранених і, як наслідок, неповних сімей. На сьогодні дуже сильно змінюється структура сімей як домогосподарств. Противники рівних прав та можливостей жінок і чоловіків весь час плутають визначення того, що є родиною і того, що є шлюбом. Визначення шлюбу як союзу чоловіка та жінки вони переносили на сім’ю і не хотіли бачити інші типи сімей, наприклад, мама, дитина, бабуся, або тато та дитина. Це також проблема.

Що позитивного ми можемо винести з цієї війни? Праця по догляду може бути розділена між членами родини, що дасть жінкам більше вільного часу. Життя примусило вчитися робити ці речі. Думаю, тут дуже важливі підтримувальні месаджі, інформаційні кампанії та політика для чоловіків. Це те, чого весь час не вистачає. Також є питання щодо ролей жінки та чоловіка в родині. Кожна сім’я по-своєму розподіляє обов’язки. Тільки важливо, щоб часу для відпочинку й розвитку було більш-менш порівну.

Я думаю, що дуже серйозний ривок має бути зроблений в участі жінок у процесах ухвалення рішень і в управлінні. Ті, хто раніше не брав на себе відповідальність ухвалювати рішення, були вимушені це зробити на мікрорівні.

Є старий феміністичний вислів про те, що жінка, яка управляє родиною, точно буде гарною керівницею. Якщо ти одночасно можеш гарно прибирати, готувати, виховувати, та розвиватися, то однозначно зможеш бути мультифункціональною. На сьогодні ця риса є дуже затребувана для менеджерських посад. ВІйна з росією, навіть більше ніж COVID-19, навчила нас працювати / навчатися / займатися спортом дистанційно. Перехід життя у віртуальний простір дає чимало втрат, особливо в близькому спілкуванні, але водночас породжує дуже великі можливості. З власного досвіду, ми можемо проводити зустрічі та наради дистанційно, що економить час і ресурс. 

Ті, хто не вмів і не освоював комп’ютерні навички, на сьогодні їх опанували. Особливо це важливо для жінок старшого віку. З власних спостережень бачу, як родички чи знайомі старшого віку приєднуються до Telegram, Signal та інших платформ, якими раніше не користувались, користуються “Дією”,  Інтернет магазинами та іншими послугами. Це дуже позитивний момент.

Ніхто не був готовий до тих страшних реалій, як принесла нам війна. Можливість виживати та жити в інших умовах, формує таку рису, як готовність до нового, яка теж дуже важлива в сучасному динамічному житті. Це говорить про те, що стійкість збільшилася. Це теж є тим позитивом, який має вплинути на подальше життя.

Зростає рівень негативного ставлення до несправедливості. Протиправні дії, які раніше спокійно сприймали, будуть засуджуватися. Плюс досвід життя в розвинутих країнах. Пам’ятаю, ще після першої хвилі трудової міграції наприкінці 90-х і на початку 2000-х років сім’ї, які поверталися з Італії, дивувалися, що в Україні не сортується сміття – це ж умова екологічної безпеки. У наш час ті, хто зараз знаходяться за кордоном, з одного боку, принесуть дуже багато позитиву в ті громади, у яких перебувають, з іншого, при поверненні в Україну – візьмуть те позитивне, чого немає в нас. Наприклад, сортування сміття – тренд, який у нас тільки розпочинається. У європейських країнах він дуже популярний. Так само, як економне ставлення до води та тепла. Ці, здавалось би дрібні речі, але без них неможливе відповідальне ставлення до довкілля, зупинка змін клімату та екологічна безпека.

– Давайте поговоримо про роль жінок в ухваленні рішень, наскільки вона змінилася через війну? Наскільки жінки зараз представлені та долучені до ухвалення рішень? Чи не відбувається перекосу з тим, що на локальному рівні всі жінки достатньо активні, але до верхнього рівня вони не доходять? 

– Останнім часом, до повномасштабної війни, ми достатньо впевнено просувалися, з точки зору статистики та практики, до збільшення реальної, а не формальної участі жінок у процесах ухвалення рішень. Якщо говорити про законодавчу гілку влади, це було закріплено ґендерними квотами, які є в законі про місцеві вибори та вибори до Верховної Ради України. Сам факт того, що Верховна Рада проголосувала за квоти – дуже позитивний момент. Він показує, що ті тимчасові спеціальні заходи із ліквідації всіх форм дискримінації стосовно жінок відповідно до однойменної конвенції ООН  мають можливість бути успішно застосованими в Україні. 

Дуже шкода, що багато громадян, в тому числі жінок, ставляться до квот негативно. На мою думку, є певне нерозуміння того, що таке ґендерні квоти. 

Вони працюють у багатьох країнах і позитивні для суспільства загалом.

Є ще один тренд – там, де в місцевих громадах з’явилися ресурси завдяки децентралізації, на керівні посади були обрані чоловіки.

Ми маємо жінок на ключових посадах в Уряді. Це тенденція, яка продовжується з одного уряду до іншого. Міністерство соціальної політики, Міністерство у справах ветеранів,  три віцепрем’єрки в Уряді та інші. Є жінки на керівних посадах в Офісі Президента. Тобто відкриті найвищі посади. І це однозначний позитив.

Дуже хотілося б бачити більше жінок на тих картинках, які з’являються в пресі. Їх насправді дуже багато там, де йде процес підготовки. Фактично вони досі працюють на бекстейджі ухвалення рішень.

Недостатня візуалізація жінок, що беруть участь в прийнятті рішень, призводить до формування картинки, як такої, що взагалі виключає їх із цих процесів. На це також потрібно впливати. Та жінки самі мають були готові, бо дуже часто така недостатня візуалізація пов’язана з типовою для нас рисою – скромністю. Такі проблеми є, проте жінки готові до управління, процесів ухвалення рішень і керівництва. Громадянське суспільство має більше штовхати жінок вперед і віддавати увагу цим питанням. Крім того, дуже важливо те, наскільки чоловіки приймають принципи ґендерної рівності. Перетворення, які ми хочемо в суспільстві, неможливі без участі чоловіків, що також потрібно враховувати.

– Як ви оцінюєте представлення жінок та їхню участь у миротворчому процесі? Ми бачимо, що є народні депутатки, які адвокують і на всіх міжнародних каналах говорять про проблеми, але за столом переговорів ми їх не бачимо. Чому так відбувається? Що потрібно робити для того, аби залучати жінок? 

– Однозначно, жінки недопредставлені в цьому процесі. ОБСЄ говорить, що на практиці лише 2% медіаторів і посередників і 9% перемовників у військових конфліктах у 1992 – 2011 роках – жінки. У миротворчих місіях ООН вони переважно представлені як допоміжний персонал. Мені здається, що використання при перекладі з англійської «миробудування» не є коректним. Бо насправді що ми будуємо? Де ми маємо цих медіаторів і посередників? Найчастіше такі речі стосуються конфліктів, локалізованих всередині однієї країни. На сьогодні в нас війна, зовнішній міжнародний конфлікт. Є держава, яка має на меті ліквідувати нас і з обличчя Землі, і з мапи світу. Коли ми говоримо про залученість жінок до процесів перемовин, спочатку потрібно зрозуміти, про що йдеться. До яких процесів мають бути залучені жінки? Якщо говорити про перемовини в інтересах України, наприклад, з європейськими партнерами, жінки беруть активну участь. Сьогодні всі ці перемовини ведуться в одному напрямі: дайте більше зброї та підтримки для подолання гуманітарної кризи та відбудови. На це також потрібно звертати увагу. 

З цього приводу дуже класні були виступи у відомої правозахисниці Олександри Матвійчук. Вона говорила: «Да, я правозахисниця і за мир, але сьогодні прошу дати більше зброї Україні». Про це мовила і пані Олена Зеленська, виступаючи в США та і в інших країнах. Ці жінки абсолютно мирні й точно ніколи не думали, що проситимуть зброю – така ось участь сучасних українських жінок у захисті України. 

Мені здається, сьогодні сам підхід має переосмислюватися. Конфлікти на мікрорівні породжують їх на середньому й макрорівні – нам це дуже добре демонструє росія, яка декілька років тому декриміналізувала домашнє насильство. Вони настільки ввібрали з молоком і кров’ю насильницькі форми поведінки та життєдіяльності, що домашнє насильство не розглядалося як злочин. Відповідно воно легітимізувалося та дозволялося. Чого ми чекаємо від країни, де можна бити й катувати найближчих людей? Вони це робитимуть щодо нас із легкістю. Будь-які програми, спрямовані на зменшення домашнього насильства, також у довгостроковій перспективі сприяють зменшенню рівня насильства в суспільстві та готовності його коїти. Та сьогодні це окрема тема, яка потребує свого осмислення. Зараз ми будуємо мир тим, що активно підтримуємо ЗСУ. Тут стільки дискусій з абстрактними ліберальними феміністками, які є проросійські у своєму баченні. Вони звинувачували жінок в Україні в тому, що ми підтримуємо мілітаризм. Можна знайти дуже гарні дописи пані Тамари Злобіної з цього приводу. Бо ця частина особливо іноземного академічного середовища, яка закохана в росію, ніяк не хоче сприйняти наявні реалії. Тому нові погляди на тематику миру є актуальними і зараз, і будуть актуальні під час відновлення України.

– Давайте про це й поговоримо, про повоєнне відновлення. Чому критично долучати жінок на моменті, коли ми тільки починаємо думати про те, що буде після війни? На що це впливає? Який результат це принесе жінкам, чоловікам, майбутнім поколінням?

– По-перше, незрозуміло, коли почнеться повоєнне відновлення. Ніхто не знає, коли закінчиться війна. Ми дуже активно включені в процес підготовки Національної стратегії відновлення. За моєю ініціативою була створена експертна ґендерна група, учасники та учасниці якої включилися в робочі групи за всіма напрямами –а їх 24, щоб бачити ґендерні проблеми і жінок, і чоловіків та не дивитися з точки зору середньостатистичного громадянина. Ми дуже активно працюємо з громадськими організаціями, як-от: Український жіночий фонд, інформаційно-консультативний жіночій центр, Центр економічного відновлення, Ла Страда- Україна, проєктом ЄС для ґендерної рівності “Офіс допомоги реформам” та іншими. Завдяки такій співпраці нам вдалося в низку підготовлених документів включити ґендерну складову. Завершені громадські обговорення всіх текстів. Апарат Урядової уповноваженої спрямував напрацювання ґендерних експертів до Офісу підтримки реформ, який узагальнює всі документи. Також ми зібрали інформацію щодо тих ЦОвВ, які планують проводити громадські слухання з цих питань і розповсюдили серед громадськості. 

Не може бути плану, який спрямований на всіх однаково. Ефективне управління вимагає врахування потреб, інтересів та особливостей різних груп населення. Цей підхід називається Gender+. Бо це питання не лише ґендерних ролей. Умовно кажучи, жінки 20, 30, 50 і 70 років мають різні потреби, виклики, перспективи для розвитку, стан здоров’я. Тому цей підхід має допомогти зробити план більш ефективним. Дуже важливо, щоб це розуміння було в тих, хто відповідає за остаточні версії планів. Ми, як експерти, готові надати свою експертизу. Я, як урядова уповноважена, постійно комунікую з цими групами для того, щоб забезпечити залучення цих тем в стратегію, щоб далі все відобразилося в планах.

Використання ґендерно чутливої мови, перш за все фемінітивів, теж дуже важливе. Це візуалізація жіночого досвіду та участі у вирішенні проблем. Якщо в документах ми не виділяємо це вербально, то є великий ризик того, що й на практиці не буде кого виділити.

– Яких досліджень, даних вам зараз не вистачає? Яку аналітику ви хотіли б побачити найближчим часом, і чому це важливо?

– Мені здається, що позитивні зрушення, готовність до них та їх усвідомлення було б дуже важливою темою дослідження. Ми втомилися постійно вивчати негатив і проблеми – їх дуже багато, вони виникають щодня. Наука носить прогнозувальний характер. Як пожиттєва оптимістка, я вірю, що раціональне знання має рухати нас до чогось кращого. Тому важлива готовність і розуміння тих продуктивних зрушень, які дає нам сьогоднішня ситуація.

Також потрібно звернути увагу на потреби різних цільових груп. Що ми знаємо про вдів? У нас їх велика кількість, бо тривалість життя жінок більша, ніж у чоловіків. Що ми знаємо про їхні відчуття, проблеми? Так само й військовополонені – потрібно мати дані про те, як вони відчувають себе, як бачать своє майбутнє, що відбувається з їхніми близькими та рідними. Що потрібно зробити для того, щоб повернути всім людям радість життя? Є такі методики, застосування яких може допомогти  відновитися навіть після шалених втрат.

Ще років 20 тому, даючи інтерв’ю, я сказала, що ґендерна політика та рівність починаються з пандусів на дорогах. Мається на увазі, що повинна бути доступність для різних груп населення. Тоді, з другою донькою, мала досвід із дитячим візком. Та й перший ще не забувся. З другою вже з’явилися якісь рейки, щоб спускатися в метро. Та з візком далеко від свого будинку не дістанешся. І сьогодні я все більше переконуюся в тому, що до ґендерної рівності, якої ми прагнемо і яка знаходиться під величезною загрозою з об’єктивних причин, можна наближатися лише через створення серйозної соціальної інфраструктури. Підтримка сімей, розширення кола тих, хто перебуває в складних життєвих обставинах. 

У нас фіксується, що сім’я в складних життєвих обставинах – вирок назавжди. Я зрозуміла некоректність такого підходу, потрапивши в складні життєві обставини, коли мій батько помирав від невилікованої хвороби. Як складно нам було в цій ситуації! Знаючи теорію, я на собі все відчула. Емоційно складна ситуація, додаткові навантаження, необхідність постійно відпрошуватися з роботи. Складно вижити. Але такі тяжкі сімейні обставини – тимчасовий стан. Бо потім, коли хворіла моя мама й потребувала стороннього догляду, також необхідно було його забезпечувати. Але по документах ми жодного разу не потрапляли в категорію сімей в складних життєвих обставинах.  Дійсно, дуже важливо, щоб ми по-новому почали дивитися на життєві обставини людей. 

Потрібна нормальна інфраструктура: дитячі садочки, школи та безкоштовні групи продовженого дня, служби догляду за людьми старшого віку. Хотілося б, щоб відновлення починалося не з доріг, а із соціальної інфраструктури, яка дасть можливість жінкам брати участь в роботі, створювати не лише продукти неоплачуваної домашньої праці, а отримувати заробіток за свою роботу – це підтримуватиме і народжуваність у наших родинах. Дуже б хотілося, щоб соціальні та економічні чинники не були пересторогою для того, щоб у сім’ях, які того прагнуть, було більше дітей.

Аналітика

Експерти

Подивитись всі
Подивитись всі