«Вимагати від людей, які втекли від війни, бути зручними та ідеальними для твоєї громади – дуже неправильно» – Ярина Волошин, депутатка Мурованської громади

–  Які є проблеми в жінок у твоїй територіальній громаді? Що змінилося в контексті того, що приїхало багато внутрішньо переміщених осіб, багато жінок виїхало за кордон? Як змінилася ґендерна структура? Які є проблеми?

– У кожній громаді відбулися абсолютно різні зміни. Наприклад, я – депутатка Мурованської територіальної громади, ми дуже близько знаходимося від Львова,  з трьох сторін із ним межуємо, і, якщо порівнювати з кількома громадами навколо Львова, скажу, що в мирний час вони були відносно на нас схожі, проте війна поставила перед усіма абсолютно різні виклики. 

По-перше, очевидно, західні регіони не постраждали від бойових дій. Так, ракетні удари, яких завдали по Львову, були досить близько від нас, але безпосереднього впливу від обстрілів ми не мали (окрім стресу, страху й усього, що з цим пов’язано).

У перші півтора-два тижні йшли постійні каравани до кордону, вони складалися як з людей, що їхали з півночі, півдня та сходу, так і з місцевих мешканців. Тобто в перші тижні виїхало з країни багато й місцевих, у першу чергу жінок і дітей, а також чоловіків, які мали право на виїзд. Але відносно швидко, десь до половини квітня, більшість із тих місцевих, що виїхали, повернулися. Звичайно, у більшості випадків місцеві, у порівнянні з внутрішньо переміщеними особами, не зобов’язані повідомляти територіальну громаду про виїзд за кордон і повернення, тому ми точно знати не можемо. Але все ж таки, за моїми відчуттями, більшість повернулася.

– А чому вони повернулися?

– Будувати наново свій побут дуже складно. Залишилися за кордоном ті люди, які мають там  близьких родичів, які можуть допомогти влаштуватися. На початку нульових була велика хвиля робочої міграції. З нашої громади значна кількість людей залишилася за кордоном, їхні ж діти жили в Україні. З початком війни родичі кликали їх до себе, за кордон. Ось вони й залишаються там зараз, під час війни, бо в них є ті, хто можуть допомогти з влаштуванням їхнього побуту.

Одна річ, коли виїжджає з країни молода жінка, яка працює віддалено, інша – якщо в жінки є діти або літні родичі, які потребують догляду, це все набагато складніше.

Влаштувати в садок, у школу, побут – це непросто, особливо в Європі. До того ж у якийсь момент і за кордоном почали розуміти те, що є регіони, які страждають від обстрілів, які окуповані, а є регіони, які відносно безпечні. Це також впливає на побут.

Зважаючи на черги на кордоні, на хаос, який панує навколо, жити у своїй кімнаті, спати у своєму ліжку є певним рівнем безпеки – внутрішньої.

Провести кілька днів на кордоні, потім жити в знайомих, чи шукати житло – це все дуже складно. Багато хто повернувся з тієї причини, що діти дуже погано почувалися, складно було адаптуватися. Спочатку це якась приємна мандрівка, а потім розумієш, що всі твої друзі невідомо де, дім далеко, немає стабільності.

Плюс ще є матеріальна складова – без грошей нікуди. Якщо жінка виїжджає з двома-трьома дітьми, вона не може працювати, принаймні одразу. Відповідно її повинні підтримувати з України. І не всі були спроможні це робити, не всі бачили в цьому сенс.

Життя в себе вдома та життя в орендованій квартирі в Польщі – це різні речі.

З другої половини весни, коли день став набагато більшим і потепліло, стало легше сприймати повітряні тривоги й те, що треба йти вночі до бомбосховища. Не треба швидко тепло одягатися, у бомбосховищі відчуваєш приємну прохолоду, а не сильний холод. Стало легше.

Частину людей хвилювали аграрні питання. Дехто повернувся, щоб насаджувати й обробляти свої городи. 

– Що робиться на рівні вашої територіальної громади для вирішення питання голоду,  опалення?

– Ми закупили достатню кількість продуктів для повного забезпечення нашої громади на деякий час на випадок блокади. Держава надає списки, у яких зазначена кількість їжі на одну людину на день, перелік продуктів, які краще купляти, способи їх використання. Більшість цієї провізії може зберігатися довго. Продукти, у яких закінчується термін придатності, передаємо комунальним закладам. Після цього обов’язково докуповується необхідне.

Щодо опалення ситуація досить неоднозначна. Наші села газифіковані повністю, але є багато господарств, які мають твердопаливні котли чи теплові насоси. Основна проблема, над вирішенням якої ми працюємо, – опалення комунальних закладів, особливо садочків і шкіл. З одного боку, це питання, яке складно вирішити в будь-який час, а з іншого – зараз повноваження місцевого самоврядування зведені до мінімуму, тому планувати бюджет наразі дуже складно. Є велика ймовірність, що від початку опалювального сезону буде введено або дистанційне навчання, або канікули як вирішення цієї проблеми. Але проблема все ж таки є, бо були зроблені ремонти в садочках і школах, тому, якщо не буде можливості взагалі опалювати ці приміщення, вони постраждають. Торік уже були деякі проблеми через це.

Також із минулого року комунальні заклади перевели на ринкові умови, але були надані знижки. Цього року питання про знижки не стоїть, але, навіть якщо знижка й буде, ціна все одно буде дуже висока. Тому ми обговорюємо можливості додавання альтернативних систем опалення (твердопаливні котли чи теплові насоси). Краще за все буде перейти на останні, бо для них не потрібно додатково закуповувати сировину, але влаштування такої системи опалення на величезному комунальному закладі – це дуже дорого. 

Зараз витрачаються кошти на облаштування бомбосховищ у школах та садках. У всіх наших закладах це можна зробити. Підвали укріплюють, щоб вони були відносно безпечні, робиться кілька виходів. Одне бомбосховище вже пройшло інспекцію, інші – у процесі. Але проблеми з фінансуванням є навіть для цих необхідних витрат. Тому не зрозуміло, чи будуть кошти на реконструювання системи опалення. У минулому півріччі ми використали 100% бюджету, навіть був мінімальний плюс. Але невідомо, що буде в третьому кварталі.

– Поговоримо про тих, хто переїхав до вашої громади. Скільки їх? Скільки серед них жінок? Які були проблеми? Чи є в них труднощі з місцем проживання?

– Загалом кількість людей, які через нас пройшли (перебували невелику кількість часу, прожили довго, але зрештою виїхали, та ті, що залишилися жити на території нашої громади), перевалила за тисячу. Якщо врахувати, що в нас мала громада (офіційно 9500 жителів), то 1000 – це дуже багато. Рахувати переміщених людей, які відвідували нашу громаду, ми почали із самого початку війни за допомогою бланків на гуманітарну допомогу. Потім уже була інформація, що всі чоловіки-ВПО повинні встати на облік у місцевому відділенні військкомату, тому вони всі були зареєстровані.

Близько 80% приїжджих розміщувалися в приватних будинках (у знайомих, родичів, орендували). 20% оселилися в комунальних закладах (як-от школи та дитсадки). Усім ВПО із самого приїзду надавалася гуманітарна допомога: їжа, одяг, предмети гігієни. Через тиждень – кілька тижнів частина людей їхала далі без попередження (бо такого зобов’язання немає). Тому кількість переселенців, які перебували на нашій території, постійно змінювалася. Наразі в нас офіційно зареєстровано близько 400 ВПО, але, звичайно, не всі вони зараз проживають на території нашої громади. 

Якщо у квітні в закладах комунальних послуг (для цього ми виділили крило дитячого садочку) проживали близько 80 ВПО, то на сьогодні ця цифра зменшилася до 30. Частина переселенців із Чернігівської, Київської та Харківської областей повернулися додому наприкінці квітня – на початку травня. 

Зараз більшість внутрішньо переміщених осіб, що проживають у нашій громаді, – це жителі Донецької та Луганської областей. ВПО, які зараз мешкають у садочках, – це ті люди, яким уже нікуди повертатись.

Жити там, звичайно не так комфортно, як у власному будинку, але ми робимо все, щоб надати їм усе необхідне. Зробили два душі, для них готують їжу. Переселенці займають одне крило садочку, а в іншому перебувають діти, бо робота дитсадка з 9 травня була відновлена.

Двоє переселенок (із Слов’янська) за період війни народили, для обох це була не перша вагітність. У цьому садочку переселенці проживають із сім’ями, є зовсім маленькі діти й ті, хто (трохи) старше. Ми вирішуємо питання їх подальшого навчання. Це або дистанційне навчання в їхніх школах, або очне чи змішане навчання в наших (бомбосховища готуються). У найбільшій школі бомбосховище вже може вмістити половину кількості учнів, тому планується змішане навчання, коли два дні ходить одна половина учнів, два дні – інша. Можливо буде ще підготовка великого бомбосховища, яке може вмістити всіх учнів одночасно.

– У якому стані знаходяться ті люди, які пів року проживають у садочку? Ви з ними спілкуєтесь?

– Переселенці, які перебувають у нас зараз, дуже вдячні за допомогу, яку ми можемо надати та надаємо. Але, звичайно, труднощі є. По-перше, це дискомфорт при зміні мовного середовища. Навіть якщо люди хочуть говорити українською, це виходить невпевнено, що й зрозуміло. Якогось взаєморозуміння в цьому питанні поки що немає. 

Було навіть декілька конфліктів у публічних місцях із цього приводу. Хоча від початку повномасштабної війни минуло вже шість місяців,  відчуття, що мовна проблема хоч трошки згладжується, немає.

Однією з причин цього є те, що ВПО живуть досить ізольовано від решти громади (йдеться перш за все про дорослих, бо діти перебувають разом у дитячому садочку та знайшли спільну мову). Дорослі переселенці не усвідомлюють себе частиною громади. Навіть заходи, які проводять відділ освіти та відділ культури, не дуже допомагають у вирішенні цієї проблеми. Переміщені особи беруть участь у цих заходах, вдячні за можливість взяти участь, за увагу й подарунки, але все ж таки, за моїми спостереженнями, почуваються як на виставці. Так, деякі інтеграційні проблеми в нас є, але є надія, що вони будуть вирішені. Ми живемо в умовах війни, тому можемо дозволити собі бути незручними, неправильними. Сподіваюся, що нам вдасться більше підключити цих людей.

Голова та заступники ради постійно в діалозі з обласною владою, щоб надати цим людям кращі умови для життя. Звісно ж, не для того, щоб позбутися їх. Була можливість надати одній сім’ї будиночок біля церкви, у якому деякий час жили священники. Вони його привели до ладу. Але, на жаль, немає можливостей надати житло всім. У тих, хто зараз живе в садочку, немає можливості орендувати житло власним коштом. Допомогти їм може або місцева влада, або регіональна та власне держава. 

По громадах залишилася відносно невелика кількість переміщених осіб, але є такі, хто дійсно потребує допомоги. І діти, які там перебувають, потребують стабільності, вони мають знати, куди вони підуть до школи, де заводити друзів. З одного боку, хочеться допомогти їм інтегруватися саме в цю громаду, а з іншого – для ментальної стабільності та впевненості в завтрашньому дні необхідно шукати їм якісь інші варіанти. А розуміння, як їх шукати, зараз немає.

Інші громади, такі, як місто Львів чи місто Дрогобич у Львівській області, будують житло здебільшого за підтримки міжнародних організацій. У цих містах 200 чи 300 людей, що наразі перебувають у комунальних будинках, і для цих людей будується житло. Зрозуміло, що на 30 осіб цього зробити не вийде. Але ж і ці 20–30 людей також його дійсно потребують. Навіть коли закінчиться війна і більше не будуть запускати ракети по містах цих переселенців, у них все одно, можливо, не буде де жити, тому що домівок у більшості вже немає. І є така ймовірність, що вони туди вже не повернуться. А ми ж хочемо, щоб ці люди залишалися в Україні. 

Спроможності в місцевого самоврядування надати переселенцям необхідного житла немає абсолютно.

– Окрім питання мови, яке ми вже обговорили, як місцеві мешканці ставляться до переселенців?

– У 2019 році було дослідження, яке виявило, що близько 70% громадян України ніколи не покидали межі своєї області. Люди не подорожують Україною, люди не знають мешканців інших областей. 

Серед молоді, яка їздить кудись вчитися, цей відсоток трошки менший, але якщо брати загалом, то 70% громадян ніколи не зустрічали людей з інших регіонів.

Навіть для мешканців двох сусідніх регіонів бачити одне одного іноді буває незвично. Коли ж ідеться про різні частини країни – взагалі культурний шок. У нашої громади до початку війни не було жодної соціальної мобільності. Я, хоч і є мешканкою Львівської області, була в усіх областях України, окрім Черкаської та Донецької. Тому я можу скласти якусь думку, що навіть на Волині чи в Ужгороді, у сусідніх регіонах, живуть зовсім інші люди. І вважати, що до тебе приїдуть люди з далекої області й будуть схожі на тебе – дуже наївно.  Я часто говорю, що вони не зобов’язані бути такими, як ми.

Так, є таке складне мовне питання, і моя позиція в тому, що мовою офіційного спілкування має бути виключно українська (надання послуг, обслуговування, документація), але в особистому спілкуванні люди можуть говорити тією мовою, яка їм зручніше. 

Будемо відвертими, що за 30 років існування вільної та незалежної України більшості українців не було потреби знати мову. Не було достатньо контенту українською мовою: музики, фільмів, книжок.

Навіть коли був у кіно дубляж українською, він був дуже неякісний, зовсім не хотілося цього слухати. Це відповідальність держави. Плюс дуже довгий час відбувалася русифікація, і всі ці люди є постраждалими від такої політики, вони не можуть бути за це відповідальними. Так, ми мусимо зробити все, щоб діти, які приїхали до нас, у школі вивчили українську мову.

Але вимагати від людей, які втекли від війни, бути зручними та ідеальними для твоєї громади – дуже неправильно.

І виходить, що ці міжкультурні інтеграції дуже болісні. Можна помітити, що градус  спорів залишається високим, і кожен усе ж таки зостається при своїй думці. Сподіваюся, що час допоможе нам притертися, зрозуміти, що є інші українці. Це стосується мешканців усіх регіонів країни, тому що в кожній області вважають, що вони найправдивіші українці. Це людині притаманно.

— Ви взагалі думаєте про це окремо? Наприклад, умовно, якась внутрішня інформаційна кампанія, якась взаємодія, події, інтеграції, прийняття. Що ви для цього  вже робите і що б хотіли зробити? Може, знаєте якісь приклади та хочете втілити в себе?

– Події, інтеграції відбуваються постійно. Є профільні відділи, які пропонують різні активності. Насамперед це проводиться для того, щоб інтегрувати дітей у спільноту, щоб познайомити їх з іншими дітьми, щоб дати їм спілкування. А вже туди, де діти, приходять і дорослі. Заходів, які спрямовані саме на дорослих, набагато менше. На цих усіх подіях немає ворожої атмосфери, якихось конфліктів, заперечень та відмов. Це справді щире бажання обох сторін бути разом, але є такий ефект нестатковості. Коли люди, наприклад, слухають про якісь традиції, звичаї та цікавинки нашого регіону, не розуміють, як це їх стосується і що з цього необхідно взяти.

Також ми думаємо про вирішення проблем із працевлаштуванням: на території громади є підприємства, які можуть влаштовувати людей на роботу. Інколи необхідна певна спеціалізація, яку неважко опанувати. Але проблема така, що більшість із тих людей, що залишилися в нашій громаді, – це жінки, матері одного або кількох маленьких дітей, і вони фізично не можуть піти на роботу. Навіть якщо влаштувати дитину в садок, це не завжди вирішує проблему.

– Традиційно війна – чоловіча справа, які проблеми жінок ви бачите в контексті громади щодо включення їх у процеси ухвалення рішень, у питання миробудування, облаштування?  

– Звичайно, у перший час після початку війни жінок при ухваленні рішень майже не було. І це пов’язано з тим, що частина була евакуйована. У нас взагалі через те, що мала громада, під час виборів не застосовувався квотний принцип, була диспропорційна система. Тому з 22 двох депутатів лише дві жінки. Через це, коли в перші тижні було необхідно організовувати добровольчі формування, забезпечувати роботу місцевого самоврядування, фізично жінок не було. Були жінки, які займалися плетінням сіток, волонтерською роботою, організацією штабу гуманітарної допомоги.

У результаті стереотипний ґендерний розподіл, що жінки – це завжди гуманітарна сфера, у нашій громаді проявився.

Наразі в наших органах місцевого самоврядування жінок близько 70%. Мені складно спрогнозувати, як це вплине на майбутнє. Можливо, сильно й не вплине. Люди звикли жити в еру ґендерних ролей, і те, що жінки евакуювалися з дітьми чи з родичами похилого віку, не виходить за рамки звичної поведінки жінки. Зараз жінки в тилу виконують більше забезпечувальну функцію, ми реагуємо на виклики, а не будуємо свій порядок денний, можемо щось планувати, але більше в короткостроковій перспективі, реагуємо на те, що «прилітає».  

Взагалі неможливо щось прогнозувати, коли ти не знаєш, що буде за тиждень. Поки ми якусь перемогу свою не зафіксуємо, яка хоч трохи стабілізує ситуацію і дасть уявлення та впевненість, ми не можемо передбачити вплив цієї ситуації на ґендерну рівність жінок у сфері управління.

З моїх спостережень, це дуже залежить від того, яку умовну роль ця жінка для себе обрала найбільш пріоритетною в цей конкретний період. Якщо ця роль – мати, то це її вибір, і не повинно бути жодних звинувачень в її бік за це. Навіть переді мною стояв цей вибір, а я на Львівщині. Ми бачимо по ситуації в Києві, що депутати місцевого самоврядування, старости – це перші цілі для окупантів (вбили старосту-жінку й всю її родину). Тобто в таких ситуаціях неможливо звинувачувати жінок із місцевого самоврядування і жінок-депутатів, які обрали захист своєї родини. Якщо так сталося, що ідентичність «мати» була для жінки першочерговою, то, звісно, це вплине на її вибір. Але мені здається, що це суттєво не погіршує становище жінок. Зараз, порівняно з 2014 роком, наявність жінок на фронті не викликає сумнівів. Так, можливо про них не говорять, але не усвідомлювати, що жінки беруть участь у захисті держави, неможливо.

– Під час війни часто підвищується рівень домашнього та сексуального насильства. Які зміни відбулися в цих питаннях із початком війни? Як ви з цим працюєте?

– У нас в громаді зростання насильства з початку війни не було. Навпаки, у перший період працювати з цією проблемою було легше – одного приїзду поліції було достатньо, щоб усі заспокоїлися. І випадків якихось злочинів було менше, тому що було легко переконати. Також у першій місяць активно працювали добровольчі формування. З одного боку, було посилення відчуття небезпеки через те, що люди реагували з найменшого приводу, а з іншого – посилене патрулювання заспокоювало, оскільки добровольчі формування стримували злочинців.

Я вважаю, що ескалація ще нас чекає. Це спостерігалося після всіх воєн в абсолютно різних суспільствах.

Частково це відбуватиметься з боку тих, хто був мобілізований на війну. З приводу того, що хтось воював більше, хтось менше, тощо. Також солдати, які повернулися, можуть виправдовувати свої злочини тим, що вони захищали країну. Та й загалом люди стають більш наелектризованими і складніше опановують свої емоції. Жінки потрібні, щоб побудувати подальше стале мирне життя без ненависті та злості. Вважаю, що буде створено багато центрів із психологічної допомоги для населення після війни, і необхідно буде максимально пропонувати людям туди звертатися. На цьому етапі роль жінки зростатиме, навіть у тому, як взагалі виглядатиме наше майбутнє. 

Поки що в мене немає відчуття, що ми пішли назад у питаннях ґендерної рівності. Усе ж таки є можливість жінкам-лідеркам показати себе. Зараз це поки що складно, але я сподіваюся, що, коли ми будемо виконувати те, що написано в національному плані дій (що жінки повинні бути залучені на всіх рівнях миробудування), теоретично все може спрацювати. Взагалі я дуже оптимістично дивлюсь на майбутнє в цій сфері. Відповіді на запитання про влаштування адекватної системи миробудування і відновлення після війни ми знайдемо. Я вірю, що українське суспільство буде рости на цій війні.