Інтерв’ю

«Війна відкинула нас на 20 років назад». Як активістка Юлія Спориш змогла створити одну з найбільших ГО в Україні

Засновниця та директорка ГО «Дівчата» Юлія Спориш почала громадську діяльність у 2016 році з лекції про сексуальну освіту з гінекологом для тінейджерок. Донедавна основним фокусом організації було попередження гендерно зумовленого насильства. Юлії з командою вдалося досягнути значних успіхів та масштабувати діяльність:  «Ми готувалися до великих проєктів, а так вийшло, що підготувалися до війни», – гірко каже вона. 


Проте напад рф не змусив Юлію зупинитися, а навпаки – мобілізував діяти ще більш рішуче. За вісім місяців війни «Дівчата» запустили кілька нових проєктів, зокрема із підтримки переселенців. Свою ефективність Юлія пояснює кількома принципами: вмінням казати «ні», чесно вказувати на свої потреби та не боятись масштабів. 


Що ще допомогло активістці створити один з найбільш масштабних ГО в Україні – в інтерв’ю Юлії Спориш.

– Розкажіть трохи про себе та про те, чим ви займаєтесь. Як змінилась діяльність ваша після 24 лютого?

Я директорка й засновниця ГО «Дівчата». Ми починали свою діяльність у 2016 році з лекції про сексуальну освіту з гінекологом для тінейджерок. Власне, до війни ми займалися питаннями попередженням гендерно зумовленого насильства й залучення жінок до економіки в широкому сенсі цього слова.

Під час війни ми перемкнулися на гуманітарну відповідь і почали з того, що давали людям гроші на евакуацію з Ірпеня, Бучі, Ворзеля та Гостомеля. Потім у нас з’явилася гуманітарна та психологічна підтримка. Зараз ми реалізуємо комплексні проєкти з підтримки жінок і дітей в Україні. Наприклад, в одному з проєктів, який реалізується у чотирьох регіонах (Київська, Вінницька, Одеська та Закарпатська області) у нас є соціальна реабілітація, де проводяться гуртки, спорт, в’язання, арттерапія, індивідуальна/групова онлайн/офлайн дитяча/доросла психологічна підтримка, підтримка логопеда, консультація нейропсихолога. Також ми відкрили реабілітаційний центр для дітей, які постраждали від війни. Для жінок ми маємо юридичну, психологічну допомогу, можемо допомогти з перекваліфікацією, наприклад, у нас є проєкт із фінансового менеджменту: бухгалтерки з фінансового менеджменту можуть перекваліфікуватися в бухгалтерок ГО, бо всі ГО зараз потерпають від нестачі кадрів. Ще один проєкт — базова digital грамотність для жінок ВПО, де ми їх банально вчимо користуватися Google, Google Drive, поштою, Дією, банком, вчимо де і за допомогою яких сервісів можна отримати електронні довідки та інші документи, бо багато жінок-переселенок є мають низький рівень цифрової грамотності. У нас є окремий проєкт, де ми оплачуємо курси водіння жінкам, які мають у родині машину, але чоловік у ЗСУ або в ТРО.

Ми залишаємо свій фокус сексет: у багатьох проєктах у нас є уроки з контрацепції, психологічних кордонів і всього, що цього стосується і для дітей, і для дорослих. Зараз додалась велика профорієнтаційна  компонента: ми тестуємо дітей і дорослих щодо того, у які галузі вони можуть перекваліфікуватися та куди піти вчитися.

Загалом у нас усі проєкти спрямовані на підтримку жінок, які опинилися в складних життєвих обставинах. Для цього ми створили  шелтер у Чернівецькій області, який ми з партнерами фактично відбудували з руїн, близько 20 шелтерів по Україні, які ми підтримуємо обладнанням (від створення дитячих кімнат до закупівлі ліжок, холодильників, генераторів тощо). Тобто, у нашому центрі жінка може поселитися, отримати психологічну допомогу, гуманітарку, перекваліфікуватися, віддати дитину в дитячий садочок і піти на роботу, щоб потім ГО «Дівчата» їй стало  непотрібне.

— Як ви розумієте потреби цих жінок? Чи ви якось додатково їх запитуєте?

Я за освітою соціолог тому, якщо ми не знаємо щось, то йдемо до бенефіціарів і опитуємо. Власне, всі наші проєкти народжуються тільки з того, що ми вивчили потреби жінок на місцях і сказали, що конкретно в цьому регіоні зараз потрібне ось це, а ось це не потрібно чи можна закрити іншими потребами.

Ми більше працюємо в невеликих містах та селах України, а не, наприклад, у Києві чи Одесі, де в нас не так багато заходів, і ми свідомо не працюємо у Львові. Ми завжди  питаємо чи той перелік послуг, які в нас є достатній, , плюс регулярно вони розказують про те,  що ще їм потрібно. 

Нещодавно ми робили міт ассессмент з підготовки до зими – дістали звідти багато цікавого: зараз  залучаємо кошти на дитячий одяг і взуття, тому що для дорослих є й одяг, і взуття, і гуманітарка, а дитячого такого нічого немає, що велика проблема, бо все потрібно купувати під кожну конкретну дитину.

Регулярно опитуємо бенефіціарів про те, що їм потрібно. Якщо до нас приходить партнерство/пропозиції проєкту, а у нас є багато даних про те, що він не спрацює або така проблема у регіоні закрита, ми його перепрограмовуємо. 

— Назвіть наслідки/проблеми війни для жінок, які зараз ще не є супер очевидними. Тобто те, що дитині немає зимового взуття, де жити або грошей — дуже очевидні речі, але війна поглиблює й більш комплексні проблеми, наприклад, та ж економічна стійкість жінок. Можете зробити якісь власні висновки з ваших аналізів/оцінок за ці вісім місяців, тобто що є зараз і що може статися в найближчій перспективі, якщо особливо не докладати зусиль.

Перше, що ми точно знаємо — фактично, війна нас відкинула років на 20 назад, тому що жінки знову роблять усе можливе для виживання їхніх дітей, а свої кар’єри та амбіції посунули на другий/третій/десятий план. Ми маємо підтримувати жінок економічно, бо вони втратили свої роботи та звичне середовище, але при цьому в нас зросла кількість насильства: і військового, і домашнього, але кількість звернень жінок за допомогою впала драматично, тому що існує думка, що це не такі вже великі проблеми, є зараз більш важливі питання. Вони не звертаються на гарячі лінії за підтримкою, не дзвонять у поліцію, через це ми навіть робимо окремі інформаційні компанії локальних спільнот про те, що навіть попри війну, не варто боятися просити допомоги. 

Ми безкоштовно надаємо психологічну допомогу і фактично з будь-якими проблемами жінка може до нас прийти. У нас у роботі є дуже різні кейси: розлука сімей, втрата роботи, втрата стабільності, панічні атаки, ненависть до дітей, суїцидальні думки, при цьому в нас залишаються кейси, пов’язані із соціальним насильством, яке було до війни та є під час війни. Перелік  проблем, з якими до нас звертаються — величезний. Жінки перебувають в різних станах: когось потрібно стабілізувати, комусь потрібна підтримка, що вона не одна.

Друге — загальна захищеність жінок. Вони постраждали найбільше, бо в Україні, особливо, якщо ми говоримо про невеликі міста, влада та ресурси зосереджені більше в чоловічих руках, а переселенки в нас зазвичай — жінки з малими дітьми, і на новому місці вони мають відбудувати своє життя з нуля. Усі твої досягнення десь і колись не мають значення, бо ти переселенка  з дитиною на руках в орендованій кімнаті без гарячої води.

Ще велика проблема з доступом до інформації: у жінок немає гаджетів, власних комп’ютерів/планшетів/телефонів, часто діти займаються в школі на маминому смартфоні. Міжнародні організації надають матеріальну допомогу, але багато жінок не знають, як правильно заповнити заявку на її отримання, бо для цього потрібен час і консультація іншої людини, яка знає, як це робити. У деяких жінок банально немає, на чому заповнити цю заявку для отримання допомоги. Тому, наш юрист, до якого приходять на консультації щодо довідок ВПО або міжнародної підтримки, фактично сідає за комп’ютер із цією жінкою й допомагає заповнити це все.

Ми не можемо говорити про якусь віддалену роботу, бо просто немає з чого цю роботу виконувати. Навіть якщо жінка кваліфікована перекладачка/дизайнерка/фрілансерка, але вона виїжджала з окупованих територій, де у фільтраційному таборі забрали все, щоб відновити свою роботу – їй потрібна техніка. Нормальний комп’ютер коштує від 40 тисяч гривень, та де вона зараз знайде ці гроші?

Ми часто робимо якісь прикладні речі. Наприклад, якщо для відновлення роботи їй потрібен гаджет, ми його купуємо, потрібно пройти курси у галузі краси – оплачуємо. Й ось такі, нібито прості маленькі кроки, дозволяють людям швидше відновитися і стати самостійними без залучення нас як громадської організації, або інших фондів, які допомагають.

У більшості людей зараз немає доступу до медицини, бо вони повиїжджали, втратили контакти. Щоби перепідписати декларацію із сімейним лікарем, його спочатку потрібно знайти. Ми працюємо з багатьма приватними клініками, які готові підписувати декларації з ВПО онлайн, консультувати їх, надавати направлення до профільних спеціалістів на місцях, але хто з ВПО про це знає й має можливість підписати декларацію? Багато з переселенок елементарно не мають навичок пошуку інформації в інтернеті. Власне через це все, доступ до медицини є досить обмеженим і не так багато створених проєктів покривають такі побутові медичні штуки. Ми говоримо не про протезування чи якісь складні речі, а про банальний огляд чи консультацію щодо  запалення легень чи висипки, що для багатьох людей зараз недоступно.

— Ви зараз працюєте тільки з ВПО-жінками?

Ні, не обов’язково, просто вони більше потребують допомоги. Ми підтримуємо сім’ї в складних життєвих обставинах: багатодітні, самотні мами, батьки дітей з інвалідністю. У нас немає чіткого фокуса на ВПО, тільки в одному проєкті в нас мандат виключно на ВПО. Ми допомагаємо й місцевому населенню, яке постраждало, і громадам, що приймають переселенців. Загалом є дуже багато людей, які нікуди не виїжджали, не є ВПО, але перебувають  у складних життєвих обставинах: втратили роботу, немає світла, нормально не функціонують школи та дитячі садочки, постійно обстрілюють, тому ми не розділяємо.

— Можете поділитися якимись цифрами: кількість людей, яким ви допомогли, з якими системно працюєте, кількість громад?

Якщо говорити про психологічні консультації, то зараз це близько 600 годин щомісяця. Це не означає, що 600 людей, їх може бути більше, бо є групові консультації, є індивідуальні. Щодо гуманітарної допомоги – за весь час це близько 15 тисяч людей, які отримали її від нас. Якщо говорити про шелтери, то в нас є один свій власний, де зараз живе 60 людей, з них 35 дітей. Також ми підтримуємо по всій Україні близько 20 шелтерів, найближчим часом плануємо взяти ще 20. У кожному шелтері в середньому живе 80 людей, тобто так чи інакше вони отримують користь від того, що ми там робимо. Також, ми обладнуємо дитячі кімнати, працюємо з молодіжними центрами, і якщо говорити про дітей, то це близько 20 тисяч дітей, які пройшли через наші руки.

У нас досить значний масштаб й великі проєкти – навіть не в одному регіоні. Наприклад, за планом через наші профорієнтаційні заняття пройдуть близько 10 тисяч дітей. Ми отримали донати й безкоштовно роздаємо їх своїм бенефіціарам, а також ми підтримуємо багато громадських організацій маленьких містечок, які працюють на місцях.

Наша основна команда, яка постійно працює над проєктами, складається із 80 людей, ще близько 200 людей залучені частину часу (вчителі, хореографи, спортсмени, в’язальниці), і більшість із них ВПО. Надаючи гуманітарну підтримку, ми також створюємо робочі місця.

— Перед багатьма громадськими організаціями зараз постає питання їхнього подальшого зростання (як змінюватись, знаходити кошти та розвиватись). Як ти, як керівниця, бачила розвиток організації? Що допомогло організації вийти на вражаючий масштаб і такі великі обсяги допомоги?

Секрет тільки один – у мене завжди були амбіції. Коли я створювала ГО «Дівчата»,  мені не було цікаво робити івенти для 20-30 дівчат – мене цікавив масштаб. Коли я вирішила, що піду з бізнесу й перейду в третій сектор, то я взяла свої бізнес-навики. У чому взагалі проблема багатьох жіночих організацій? Вони бояться масштабу. Я ніколи не боялась масштабу, і коли ми у 2020 році підписували угоду з ЮНІСЕФ, то за контрактом за пів року ми повинні були провести навчання з менструальної гігієни й менструального здоров’я в українських школах для 50 тисяч дітей. Мої колеги з програми «Суперсила для жіночих організацій» були дуже здивовані, що невідома дівчина без досвіду готова брати такі проєкти. Але для мене це не було складно, я знала як це зробити, бо в мене є досвід із попередньої менеджерської діяльності.

Коли прийшла війна, то частину грошей, виділених на внутрішні потреби, я перерозподілила та роздала бенефіціарам. Потім ми почали просити про допомогу в західних країнах. Усе почалось із маленьких грантів: 3, 5, 10 тисяч доларів. Коли ми закривали маленькі проєкти на 2-4 тижні, і звітувались, то закордонні  організації, які нам допомагали, уже розуміли, що ми працюємо продуктивно. У 2021 році ми пройшли всі можливі тренінги з комунікацій, фандрейзингу та інші. Тобто ми готувалися до великих проєктів, а так вийшло, що підготувалися до війни. Ми відкрито фандрейзили від людей в Україні та закордоном, нам донатили від 20 гривень до 10 тисяч доларів, і це все були приватні донати. Оскільки ми звітуємо, то видно, куди ми спрямовуємо ці гроші.

Так ми й росли та доросли до того, що зараз у багатьох проєктах ми є ключовим партнером для наших іноземних партнерів. Ми не працюємо на донорських посадах, а тільки на партнерських. Приватні міжнародні компанії, які до цього не працювали в Україні та не знають локальний контекст, іноді нас не розуміють. По-перше, завдяки своєму праву сказати «ні» (є проєкти, які я взагалі не беру через їх безглуздість, або через те, що ці проєкти тільки для симулювання діяльності). Взагалі, я досить часто користуюсь своїм правом сказати «ні» проєкту або активності, яка не дасть того бажаного ефекту, який від неї очікують. По-друге, я завжди стою на боці своєї команди та бережу своїх людей. Я відстоюю для них нормальні зарплати, через це донори часто не хочуть із нами працювати. Ми не будемо йти в проєкт, де в мене люди будуть змушені брати 2–3 проєкти та вигорати. Це мені коштуватиме потім дорожче, тому я краще піду шукати гроші на більш гнучких умовах для моєї команди, ніж такі жорсткі. Спочатку це працює як холодний душ, і донори шоковані моєю поведінкою, але через 2–3 місяці вони повертаються.

— Які б поради ви дали меншим жіночим організаціям, які хочуть масштабуватися та внести системні зміни?

По-перше, вкладайте в бюджет свої зарплати, оренду офісу, оверхед. Багато донорів та партнерів зараз пропонують свою допомогу. Конкретно нас кожного дня запитують, чим би нам допомогти. І ми ніколи не мовчимо. Саме зараз нам потрібні батареї, павербанки та сонячні батареї. У мене команда сидить без світла, а ми не можемо працювати без електрики, навіть неможливо зробити звіт. Коли в нас є потреба, то ми завжди її озвучуємо, але коли потреби немає, то ми зайвого не беремо. Іншим жіночим організаціям я би радила створювати простір, комфортний для роботи. Для того, щоб робити проєкти, ми маємо бути в ресурсі. Це нормальна техніка, автомобілі, нормальні витрати на відрядження. У мене працює мобільна команда психологів, і їм необхідна машина для роботи. Просіть це все. У багатьох бюджетах є ресурси на ці речі, але часто українські ГО не знають про це або організація, яка знаходиться між ГО й основним надавачем грошей, не адвокатує це. Іноді ми навіть відмовлялися від донорства через важку процедуру закупки. Треба адвокатувати свої інтереси не тільки на рівні прямого партнера, а й на рівні партнера, який знаходиться ще вище.

Звичайно, ми теж не всесильні, і є проєкти, які ми не можемо зробити, і є речі, які напряму впливають на нашу діяльність, але ми не владні над ними. Наприклад, обстріл якоїсь території або регіону. І ми часто перепрограмуємо проєкт прямо на ходу. Тому я раджу не боятися змін, бо будь-який проєкт пишеться людьми. Якщо змінилась обставина, й ми не можемо її змінити, то необхідно якомога краще намагатися перепрограмувати проєкт. Наші боснійські колеги казали нам, що в першу чергу необхідно потурбуватися про себе. Якщо представниці третього сектору не попіклуються про себе самі й не будуть адвокатувати собі психологічні ретрити або програми на розвантаження, то ніхто це за для нас не зробить.

— Які проблеми для дівчат загострила ця війна? Яка допомога зараз їм потрібна? Що саме ви робите для розв’язання проблем  дівчат?

Коли ми говоримо зараз про дівчат, то не можемо оминути теми депортації українських дітей. Велика кількість дітей розлучена з батьками. Згідно з українськими даними, близько 9 тисяч дітей – депортовані. Ми говоримо не тільки про дітей, які знаходяться в спецзакладах або інтернатах, бо дітей навіть забирали в батьків. Після того, як їх вивозять із території України, ми не знаємо, що з ними відбувається далі, бо немає жодних реєстрів їх переміщення. Їх везуть в глибинку Росії та змінюють усі їхні документи, тим самим повністю змінюючи їм особистість. Маленькі діти через 10 років й не пам’ятатимуть про те, що вони насправді українці. Після завершення війни в нас буде дуже багато роботи щодо повернення українських дітей назад.

Попри війну, пубертатний період нікуди не зник. Дівчат так само цікавлять питання: хто я? ким я буду? Наявні такі ж проблеми, які були завжди в підлітків щодо їхньої зовнішності та стосунків з людьми. Ці проблеми так само існують, але їх відсунуло на задній план. У батьків немає ресурсів цим займатись, бо виживання на першому місці. Також зараз актуальним є сексуальне насильство щодо дітей. Про це зараз дуже мало говорять. Батьки закривають очі на сексуальні домагання до своїх дітей, і це дуже велика проблема. Таке ставлення батьків до проблем дітей може призвести до зґвалтування або недовіри дітей до батьків. У нас із колегам-юристками є ідея зробити окремий проєкт про кримінальну відповідальність батьків через ігнорування випадків домагання до їхніх дітей. Ми хочемо, щоб завдяки цьому проєкту батьки усвідомлювали, що вони беруть відповідальність за те, що сталося з їхньою дитиною, щоб дізнались, що найчастіше до дітей домагаються люди з близького оточення (родичі, репетитори, аніматори). Сексуальне насильство не десь далеко – воно поряд. Зараз діти ще й залишаються в інших містах із малознайомими людьми, родичами або волонтерами. Ніхто зараз не думає про цей ризик, але він і далі існує, він нікуди не зник.

Також дуже важлива проблема – кар’єрні очікування дівчат. Ми проводимо всеукраїнські дослідження щодо гендерних стереотипів та кар’єрних орієнтацій дівчат. Ми вже завершили якісний етап і зараз починаємо кількісний. Усе настільки сумно, що роботи мені вистачить на все життя. Адвокатувати гендерну рівність та  економічну самостійність жінок ми будемо ще дуже й дуже довго, бо в українських сім’ях зовсім не артикулюється професійна реалізація дівчат. Дівчата не просто хочуть заміж, вони не знають жодних альтернатив. Профорієнтацію з хлопчиками батьки ще проводять, бо чоловік – це глава сім’ї, і він повинен забезпечувати свою родину. А ось фокус-групи з батьками дівчат показали, що немає образу успішної жінки. Суспільство дуже тисне на дівчат щодо їхнього майбутнього, бо для багатьох успішна жінка – це не кар’єристка, наприклад, а мама і дружина. Двадцять перше сторіччя, а ми досі розказуємо дівчатам, що їх головна роль – це вийти заміж і народити дітей.

Аналітика

Експерти

Подивитись всі
Подивитись всі