Інтерв’ю

Від мандрівного кінотеатру до мрій про коворкінг для жінок. Як Марія Луцак розвиває громаду на Прикарпатті

Марія Луцак — голова ГО «ДІЄ. Добрі Ідеї Єднають». Вони з подругами вирішили покласти край уявленням, що можливості жінок обмежуються піклуванням про сім’ю та домашніми справами, та заснували громадську організацію.


Спершу організація працювала над об’єднанням та розвитком спільноти. Війна змусила дещо посилити інший фокус. Спершу Марія активно волонтерила. Влітку вирішили повернутися до улюбленої діяльності.

До карпатської громади переїхала велика кількість переселенок, які до цього мали власний бізнес. Саме вони надихнули Марію з колегами діяти більш рішуче для створення рівних можливостей для жінок. Представниці  «ДІЄ. Добрі Ідеї Єднають» мріють відкрити в Печеніжинській громаді коворкінг, у який жінки могли б приходити вчитися та працювати. Марія переконана, що саме розвиток таких можливостей по-справжньому допоможе розвивати економічну спроможність жінок та посилювати їхній голос.


Із якими викликами довелося зіткнутися Марії Луцак за час розвитку громади та що змінила війна — в інтерв’ю.

— Чим займалася ваша організація до війни? Як війна змінила вашу роботу?


Печеніжинська громада була партнеркою програми «DOBRE», в рамках їх проектів проводилося дуже багато різних тренінгів. На одному з яких ми і познайомилися із співзасновницею нашої організації Марією Козьменко й вирішили заснувати ГО. Ми брали участь в навчальних поїздках та форумах й бачили, як звичайні жителі громади робили такі, здавалося б, прості речі, але дуже необхідні. Наприклад, той же мандрівний кінотеатр. Це ж не складно було б організувати, бо проєктори є в кожній школі, але було необхідно встати та зробити це.

Наступним проєктом, завдяки якому ми стали відомі, став громадський простір «Liberty Space» у 2019 році. Нас внесли  в каталог кращих практик молодіжної роботи. Цей конкурс ініційованих Міністерством молоді та спорту. Марія Козьменко  на обкладинці цього каталога, чим ми теж пишаємось.

У 2018 році нам випала нагода потрапити до академії жіночого лідерства. Це був проєкт «Українського жіночого фонду» за підтримки NDI та програми DOBRE. Уже після цієї академії наш фокус почав зміщуватися на жінок. Після закінчення академії оглосили конкурс міні-грантів,  і ми вчотирьох з колегами , вирішили написати проєкт — «Майстерня особистісного зростання жінок Печеніжинської громади». В рамках якого провели три тренінги на тему: особистісного розвитку, про прийняття рішень в органах місцевого самоврядування, та про соціальне підприємництво. Також ми започаткували курси англійської мови для жінок, книжковий клуб, кіноклуб та ігровий клуб. Це були інтелектуальні ігри на кшталт  «Мафії», «Світу громад», «Життєвого капіталу». Саме після цього проєкту ми отримали ще одну нашу цільову аудиторію — мами в декреті.

Війна нас, як і всіх, застала зненацька. Я написала секретарці нашої селищної ради, щоби вона сказала, що мені треба робити — і я буду це робити, бо я на емоціях й можу зробити щось не те. 

Одна з жительок нашої громади Оксана Петровська, яка ще до початку війни виїхала в Польщу, досить швидко організувала там волонтерський штаб і збирала гуманітарну допомогу, яку направляла сюди. І потрібно було вже на місці організувати роботу з прийняття гуманітарної допомоги, сортування та направлення далі. Разом із директором «Будинку культури» ми організували штаб і разом координували роботу. Оскільки я випускниця академії жіночого лідерства, то маю широку мережу громадських активісток, які на той час так само у своїх громадах займалися волонтерством. Ми з ними контактували й дізнавалися потреби одна одної. Направляли допомогу в Дніпропетровську, Кіровоградську, Хмельницьку, Полтавську області. Була людина, яка відповідала за логістику, а я вже більше відповідала за координацію роботи волонтерів.

Спочатку ми працювали як логістичний центр, тобто приймали вантажі та сортували гуманітарну допомогу, а потім відправляли до Коломийського волонтерського центру (наш районний центр). Але з часом у нашу громаду почала приїжджати досить велика кількість ВПО, тож з’явилася необхідність у їх забезпеченні. Ми надавали всі необхідні речі. Цей штаб я співкоординувала приблизно до липня. Після цього я повернулася до звичної діяльності нашої громадської організації.

— Які ви висновки зробили через війну? Як це змінило концепцію майбутнього вашої організації? На чому ви зараз хочете зосередитись?

Давно думаємо про розв’язання проблем жінок та їхньої економічної спроможності. А тут приїжджають жінки, які не були навчені зберігати, накопичувати та заробляти якісь кошти, тобто такі, що залежать від чоловіків. Саме через це наш фокус на економічну спроможність жінок та їх фінансову грамотність ще більше закріпився.

Мені здається, що під час війни ми змогли відкинути все неважливе, розставили пріоритети та зосередили на тому, що нас окрилює та надає почуття задоволення. Якщо є проєкт за який ми можемо отримати гроші, але він не подобається, то я за нього не братимусь. 

— Як ви вважаєте, а чому це так сталося?

Ми не можемо знати, скільки нам жити й чого чекати завтра. Тож навіщо витрачати  свій день на речі, які виснажують, нервують та викликають негативні емоції? Цього я не хочу.

— Чому ви вирішили взяти участь у цій програмі? І що саме ви від неї очікуєте?

Під час війни всі наші колежанки займалися різною діяльністю. Мар’яна плела сітки в школі, Марія вела сайт у громаді й постійно вичитувала велику кількість інформації. Тобто, кожна була до чогось залучена.

Ми також є учасницями жіночої коаліції «Жіноча суперсила» від ПАКТу і приблизно раз або два рази на місяць збираємося, щоб обмінятися інформацією. Одного разу, після такого дуже виснажливого дня я на емоціях пожалілася, що вже не витримую. А Ірина Трохим мені каже: «Ти не можеш врятувати всіх, ти мусиш обрати певну цільову аудиторію, з якою ти хочеш працювати». Після цього я задумалася, чого я насправді хочу.


Ще до війни, ми брали участь у коаліційному гранті, де ми мали працювати над економічною спроможністю жінок. Звісно, після початку повномасштабного вторгнення, фокус цього проєкту змінився, він перейшов на гуманітарку. А я вирішила, що займатися гуманітаркою більше не хочу. Інша моя колежанка з  ГО “Гендерний креативний простір” — Наталія Дмитрук запропонувала й допомогла нам взяти участь в інших проєктах. Час від часу вона залучала нас і до своїх проєктів. Був цікавий проєкт дівочих клубів, це поступово повернуло мене до нашої проєктної діяльності. І ми подалися на два проєкти: один від ПАКТу, а один від ПРООН.

На початку цього року, ще до початку повномасштабного вторгнення, ми почали розробляти подальшу стратегію нашої організації, У середині червня ми повністю переробили план й залишили лише тільки ті напрями, які дійсно нам подобаються, і які ми справді хочемо розвивати.

Саме тоді ми побачили оголошення про можливість підвищити свою організаційну спроможність через конкурс.  Працюючи над стратегуванням, ми зрозуміли, що потрібно ще багато що зробити. Зокрема це й комунікаційний план. Я навіть уже думала про те, що необхідно податися на ICAP «Єднання» та замовити послуги консультанта, щоби ми розробили комунікаційну стратегію.   Багато людей просто не знають, що таке громадська організація. І ми хочемо покращити цю комунікацію.

Звичайно, куди ж без грошей. Хотілося б дізнатися більше про те, як шукати кошти, як шукати інші ресурси, які нам необхідні (і людські, і часові). Нам це дійсно дуже потрібно, бо на одному волонтерстві це все не потягнеш.

— Зараз ви працюєте як волонтерки?

Так, зараз жодна з нас не отримує заробітної плати. Ми працюємо безкоштовно, як і багато громадських активісток. Тому для нас дуже важливо навчитися правильно управляти фінансами, щоб вміти забезпечити собі плату за труд. Бо ми хочемо підіймати економічну спроможність жінок, але самі економічно не спроможні. Саме це, а також комунікація — дві наші найболючіші теми. І тому ми дуже очікуємо на програму.

— Як ви бачите свою організацію через деякий час, за умови успішного проходження програми, отримання нових знань та навичок? Які у вас очікування від неї?

Очікування в нас грандіозні. По-перше, я хочу, щоб усі ми мали заробітну плату, щоб мати змогу забезпечувати свої сім’ї на рівні з чоловіками. По-друге, я вірю в те, що громада бачитиме нас, як громадську організацію, розумітиме, що ми робимо і для чого. По-третє, вірю, що ми постійно будемо мати цікаві проєкти  та про власне соціальне підприємство, яке фінансуватиме наші адміністративні витрати. Також сподіваюся, що у нас буде можливість влаштовувати  конкурси міні-грантів для наших цільових аудиторій і підтримувати їхню діяльність.

— Якщо говорити про якісь проєкти, які ви хочете втілити, то де ви бачите застосування тих принципів, про які ви говорили?

Ми зараз активно пишемо та подаємо проєкти. Хочемо зробити «коворкінг», де можна буде навчатися і працювати. У нас є громадський простір, але приміщення дуже маленьке, лише 40 м кв.. І зараз ми активно шукаємо більше й хочемо його облаштувати. Обов’язково там мусить бути дитяча зона, де мама зможе залишити дитину на деякий час, а сама піти працювати або вчитись. Мамам у декреті дуже важко, та це дійсно проблема, яку необхідно вирішувати.

— Які ще є проблеми в жінок у вашій громаді? Які ви знаєте їх проблеми до війни, та які з’явилися вже після повномасштабного вторгнення?

Багато стереотипів. У нас жінка — це домогосподиня, берегиня сімейного вогнища і все, більше їй нічого не можна й не треба. Це доволі велика проблема. Але завдяки тому, що до нас приїхало багато переселенців, трішки змінилося. Громада налічує майже 17,5 тисяч осіб, а з початком повномасштабного вторгнення до нас приїхало приблизно 3 тисячі ВПО. Жінки зі сходу доволі відрізняються від наших. І в поглядах, принципах, навіть поведінці. Мені здається, що в них менше стереотипів, принаймні тих стереотипів, які розповсюджені в нас. Саме ВПО допомагають нам боротися з ними.

— Могли б ви трохи більше розказати про те, як саме жінки ВПО допомагають вашій громаді боротися зі стереотипами?

Як я вже сказала, у них інший тип мислення та поведінки. Тобто, вони не позиціонують себе, як прислугу. Дивлячись на тих жінок, яких я бачила, то вони більше приділяють часу собі. Також, на мій погляд, багато з приїжджих жінок до війни займалися бізнесом, знаю одну переселенку, що навчала у вищому навчальному закладі, інша була власницею харчового закладу, ще інша мала салон краси чи перукарню. Тобто це були ті жінки, які займалися власною справою. І попри те, що вони втратили все, не пали духом, а надихають своєю історією наших жінок змінюватися. Тобто це живий приклад, як можна жити по-іншому, маючи  чоловіка й дітей.

У нас є курси крою та шиття, на які приходять і місцеві жінки, і переселенки. Тобто, вони мають змогу спілкуватися між собою. Як на мене, це дуже хороша тенденція, бо не ми їм щось розповідаємо, а вони одна в одної переймають якісь навички та вміння.

— Які можливості ви бачите для жінок у час війні? Чи є якісь позитивні речі для жінок у цих обставинах?

Треба не чекати, коли закінчиться дощ, а танцювати поміж дощем. Це саме ця ситуація. Наразі війна — це ще і про можливості, бо про Україну зараз говорить весь світ, до українців ставляться зовсім по-іншому. Ми маємо зараз дуже серйозну міжнародну підтримку, й нам необхідно її не втратити. І мені здається, що дуже важливо і громадським організаціям, і органам місцевого самоврядування скористатися цими можливостями. Через різні проєкти, які можуть забезпечити сталість та економічну незалежність. Як на мене, це велике поле для праці.

Аналітика

Експерти

Подивитись всі
Подивитись всі